Розділ 35

Один день тому

Невідомий номер

Хочеш дізнатись, що сталось чотири

роки тому? Сідай у машину.

Я втупилась в телефон. Що за?... Переді мною зупинилось авто. Якийсь чорний джип із затонованими вікнами. Тільки дурень сяде в таку машину, після такого повідомлення. Але схоже я ще та дурепа, бо саме так і зробила, повагавшись десь секунду. Задні двері відчинились, коли я зробила крок до машини.

Запах нового салону одразу влучає у ніс. Сідаю на сидіння, де вже сидить жінка років тридцяти п’яти, одягнута в чорний класичний костюм, русяве волосся зав’язане у високий тугий хвіст. Переводжу погляд на передні сидіння – два здорових чоловіка, теж в костюмах, навіть з-за спини виглядають суворо. У що я вляпалась…

Ненавмисно голосно сковтую.

– Ванессо, – лагідний голос поряд зі мною привертає увагу. – Не бійся.

З мене виривається нервовий смішок.

Жінка м’яко посміхається, чи то справді щиро, чи то для того, щоб мене заспокоїти.

– Ванессо, – повторює вона, дивлячись прямо мені в очі. – Ми не вороги. Ми хочемо запобігти тому, що може статись. Ти не розумієш, у що вплуталась.

– Ну то поясність. Хіба не за цим ви тут? – відповідаю різкіше, ніж хотіла.

Вона злегка схиляє голову.

– Ти шукаєш правду про той день, чотири роки тому. І чим далі копаєш, тим більшу небезпеку накликаєш на себе.

Звідки вони взагалі знають?

У грудях щось стискається, але я мовчу, чекаючи продовження.

– Дафна й Тео вже давно знають, із ким мають справу. Вони допомагали знищувати партії фальшивих препаратів. Тієї отрути, яку видають за дорогі ліки, – її голос звучить тихо, але кожне слово тверде і впевнене. – І саме тому їм довелося зникнути. Вони завадили людям, які не прощають. І дехто вже поплатився за те, до чого не мав відношення.

Я стиснула зуби. Зникнути?

То виходить вони таки… живі?

Навіть не усвідомлювала, що сказала це вголос, поки жінка не кивнула з поблажливою посмішкою.

Господи…

І хто за що, вона каже, поплатився?

– Вони мають більше значення, ніж можу передати словами. Вони брали відповідальність і виконували те, що більшості не до снаги. Завдяки ним тисячам людей не вводили препарати, які повільно і непомітно вбивали б їх із середини, після того як їм на короткий час нібито ставало краще. Вони і решта частини команди зупинили це. Ти можеш ними пишатись.

– Пишатись?! – вирвалося з мене. Голос зірвався на крик, і я вже не могла зупинитись. – Ви хоч уявляєте, як це було?! Вони просто зникли! Ми перевернули все місто, оббивали пороги поліції, ходили по слідах, що вели в нікуди! Я ночами не спала, шукаючи хоч якусь зачіпку! Я плакала так, що вже не було сил дихати! Я втратила все, що мала – сестру, Тео, якого вважала старшим братом, їхніх батьків, і навіть Фелікса! І тепер ви кажете мені «пишайся»?!

Вона мовчала кілька секунд, ніби дозволяючи мені виплеснути все до останнього слова. Навіть чоловіки попереду, здається, заціпеніли. Потім її погляд трохи пом’якшав.

– Я знаю, – тихо сказала вона. – Знаю. Саме тому я тут. Щоб більше нікому не довелося знову втрачати.

– І що це має значити? – докірливо кинула я.

– Ти, – просто відповіла та, від чого я нахмурилась. – Якщо не зупинишся, на кону буде твоє життя.

– Яку дурість ви ще скажете? – питаю більше себе ніж її. – Я нічого не зробила.

– Наприклад, щось по типу: твій батько… теж у цьому замішаний.

Серце гупає в горлі так голосно, що я ледве чую решту її слів.

– Що? До чого тут мій батько? У вас що промова про сестру закінчилась і ви вирішили на батька переключитись?

– Він має вплив і авторитет в лікарні. Він там не остання людина. Ти справді думаєш, що це проходить повз нього?

– Він би не став травити людей!

– Не будь дурепою, – суворо гаркнув чоловік попереду на пасажирському сидінні. Він навіть не підвищив голосу, а я і так сіпнулась. В якийсь момент забула, що вони тут. – Саме це він і робить уже кілька років. Ніколи не помічала, що у вашої сім’ї в якийсь момент побільшало грошей? Чи ти думала йому в державній лікарні такі суми платять?

– Карл, – дорікнула жінка крізь зуби. – Не треба.

– Досить дивитись на все крізь рожеві окуляри, – чоловік повернувся до нас. Я нарешті могла роздивитись його. Теж десь за тридцять. Виглядає як той, з ким мами забороняють зустрічатись своїм донькам. Гарний, дуже гарний, але це якась небезпечна краса. – Можливо колись Тіан і був хорошим, але точно не зараз. Ти знаєш, скільком його пацієнтів гіршає через пару місяців після його «лікування»»? Спитай у нього. Хоча сумніваюсь, що він скаже правду. Більшість з скарг навіть не вносять в систему, щоб не псувати чортові показники.

 Він говорить з такою пасивною ярістю, що я відчуваю її нутром. Можливо, він когось втратив, а можливо просто хвилюється за тих, хто може постраждати. Проте я ніколи про це не дізнаюсь.