Розділ 34

Ванесса

Я майже не спала всю ніч, бо кожен раз коли заплющувала очі, відчувала, що хтось поруч, і думала, що до мене от-от зайдуть. Тож коли розплющила очі після чергової невдалої спроби трохи відпочити, побачила все ту ж картину: сонце пробивається крізь наполовину забиті дошками крихітні вікна підвалу. Хоча який в цьому сенс – там все одно залізні грати. Подвійний захист? Це типу комплімент? Ага, ну звісно. Мабуть, вони знайшли це місце вже таким.

Сирий запах. Я ніби дихала вологою цвіллю й холодом. А ще запах лікарні через коробки, що заповнювали більшу частину простору, вони забиті медикаментами і ще не зрозумілими для мене препаратами. Цікаво чи це все їхнє. Скоріше за все, так.

Новий день. Проте я все одно не знаю, яка година. Зараз обід? Десь годину тому мені принесли воду в пляшці – перший раз, коли хтось з них зайшов до мене, після того як закинули сюди. В роті була наче пустеля, а пляшка була не відкоркована, тільки тому я наважилась зробити пару ковтків.

Спочатку їх було четверо, але один майже зразу поїхав – судячи з голосу, водій. Зі мною жодного разу не заговорили, але вони перешіптуються між собою в коридорі. А в машині вони і не соромились розмовляти – тільки зав’язали мені руки і натягнули на голову якийсь мішок… чи що це взагалі було.

Найгірше те, що вони нічого не питають, не висувають вимог, навіть не погрожують. Ніби чекають щось чи когось. Що їм взагалі від мене треба? Чи можливо взагалі не від мене? Чи можливо, що я тут лише маріонетка, а їхня ціль зовсім інша? Фелікс? За цей час у нього з’явилось чимало знайомих, але далеко не з усіма він у гарних стосунках. Взяти хоча б тих мотоциклістів, що ми зустріли біля притулку – Деміан і Тарен, здається. Хоча відразу викликав лише перший з них, бо другий майже не говорив.

Ох, Феліксе, любий мій. Місця собі не знаходить. Уявляю, як він наляканий та стурбований шукає мене чи хоч якісь зачіпки, піднімає всіх на вуха, намагається зрозуміти, куди я могла зникнути. І серце щемить від думки, що він хвилюється… що він страждає. Як же я хочу бути поруч і сказати: «Все буде добре», хоча сама ледве можу заспокоїти власне серце.

Здається, я вже пройшла через усі етапи: істерики, сльози, безсилі спроби говорити з ними, майже благання відпустити. Тепер настав інший момент – момент прийняття. Не перемога, не спокій, просто… реальність. Холодна підлога, на яку накинула якусь стару тканину згорнути в кілька слоїв, щоб сидіти, руки все ще трясуться, а серце шалено б’ється, але тепер я намагаюсь не піддаватися паніці.

Прислухаюсь до кожного звуку. Ледь чутне падіння краплі води, скрип підлоги, коли хтось з них ходить на коридорі, відлуння моїх власних думок – все може мати значення. Очі розглядають дрібниці: кожен предмет, маленьку тріщинку в бетоні, форму тіней від щілини у дверях.

Страх не зник – він сидить у мені, холодний і наполегливий.

Щоб не зійти з розуму від постійної напруги в голові і тілі, я вкотре згадала дитинство. Ще один наш момент з Феліксом. Той весняний день, коли ми, як малі дурники, бігали під теплим дощем. Я сміялася так голосно, що здавалося, була на рівні грому. Ми сховалися в альтанці, мокрі до нитки, але щасливі. Тоді й не думала про те, що можна захворіти.

І таки захворіла. Горло пекло, температура росла, тому я залишилася вдома, загорнувшись у ковдру. Батьки на роботі, а я лежала сама, намагаючись сфокусувати зір, щоб трохи почитати. А потім раптом почувся стукіт у двері. За ними виявився Фелікс. Він втік зі школи, одразу після того, як Далія відвела його на уроки. Прибіг до мене. Просто сів поряд і сказав, що тепер мені точно стане легше.

І стало.

Двері заскрипіли, і я різко повернулась. У дверях хлопець, той самий, що приніс воду. Високий, з темним волоссям, що спадало на лоб, і татуюванням на руці, що трохи виднілось з-під куртки. Його очі ковзнули по мені, щось шукаючи чи перевіряючи. У руках – ковдра.

Ступив пару кроків всередину і поклав її на одну з коробок. Він не квапився йти, просто стояв, дивився на мене. В голові крутилися сотні запитань, але в горлі застряг клубок. Я боялася, що навіть подих зрадить мене.

Його погляд був холодним, але в якусь мить мені здалося, що там мигнув… жаль. Чи то моя уява?

Він розвернувся, вже майже вийшов за двері, коли я гукнула:

– Чекай! – він зупинився, озирнувся. Я ковтнула сухість у горлі. – Ем… дякую, – слова прозвучали кумедно в цій ситуації. Нащо я взагалі це сказала?

Знизав плечима і знову рушив до виходу, але я поспіхом знову зупинила його:

– Зачекай. Ти… можеш хоч щось сказати?

Але він відвів очі, наче йому важко було витримати мій погляд. Ніби йому соромно. Чутливий викрадач? Серйозно? Може, його теж змушують бути тут? Ага, звісно. Молодець, Ванессо, скоро ще й жаліти їх почнеш.

Я закусила губу, збираючись з думками:

– Це ж ти… тоді, в машині. Ти не дав мені вдаритися головою?

Хлопець на мить зупинився, відвів погляд, а потім сухо буркнув:

– Не хотів, щоб ти зламала голову.

Глибоко дихаючи, дивлюсь прямо на нього, намагаючись щось розглядіти.

– Що б ти там не намагалась в мені знайти – не знайдеш, я не хороший хлопець.