Розділ 32

Ніч уже відступила, але все навколо все одно чомусь сіре. Місто виглядало так, ніби воно забуло, як жити. Я вийшов з машини, різко зачинив дверцята й ще хвилину стояв, вдихаючи холодне повітря. Долоні пульсували, нігті врізались у шкіру. Я не був готовий до цієї розмови. Але мусив.

Ті самі двері. Ті самі подряпини. Нічого не змінилося. Я стукаю.

Кілька секунд – і Аріон відчиняє. Очі сонні. Волосся заплутане. Вона мовчки дивиться на мене, наче не впевнена, що це реальність. За мить її очі починаються сяяти, на губах починає з’являтись усмішка і вона тільки хоче щось сказати, як я її уриваю:

– Треба поговорити. Це важливо.

Вона відступає вбік, впускає мене в дім. Я проходжу повз неї, не оглядаючись. Ледь чую, як вона зачиняє двері.

– Ти мене лякаєш, – каже вона нарешті. – З тобою все добре?

Ні.

Вона хвилюється за мене, і, якщо чесно, мене це не дивує, бо все ж я знаю, що не байдужий їй.

Я повертаюсь до неї.

– Ванессу викрали.

Її лице блідне. Вона щиро вражена, що дає мені впевненість в тому, що вона не така погана людина, як мені часто здавалось. Це вже радує – принаймні я не зустрічався з тієї, хто опуститься до викрадання заради помсти чи чогось ще.

– Що?..

– Вчора. Приблизно о п’ятій вечора. Підкараулили на парковці біля лікарні й запхали в мікроавтобус. Є відео. Воно у поліції.

Вона хитає головою, ніби не вірить.

– Господи… Невже… Вона в порядку?

І принаймні вона не бездушна скотина.

Я стискаю щелепи.

– Не знаю. Її не бачили відтоді.

Схоже вона вже теж зрозуміла, яке безглузде питання задала.

Кілька секунд мовчанки. Тоді я додаю тихо, але чітко:

– Один із викрадачів мав татуювання. На зап’ясті. Я вже бачив його. У твого брата.

Вона напружується. Секунда – і маска байдужості падає на її обличчя.

– Це точно не Деон. Він... він не міг...

– Аріон, – дивлюсь прямо в очі. – Не бреши мені. Якщо ти щось знаєш, якщо хоча б підозрюєш щось – скажи мені… прошу…

В моєму голосі відчай. В очах – відчай. Я у відчаї.

І вона це бачить.

Нехай я зараз, можливо, вчиняю як мудак, користуючись її почуттями до мене, але мені не шкода. Я зроблю все, щоб знайти Нес.

Дівчина вагається, зрозуміло, що не хоче викривати рідного брата.

– Він відповів вчора лише раз, сказав, що буде зайнятий.

– Тарен сказав, що ти підтвердила ніби він з тобою.

На ній промайнув винуватий вираз, очі метались туди-сюди.

– Деон попросив…

Зуби скрегочуть від сили натиску, поки я намагаюсь втримати самовладання і не наорати на неї.

– То де він?

– Не знаю. Я справді не знаю, – опустила голову і настала тиша. На диво, я їй вірю, але яка користь від цього? – Він поводився трохи дивно останнім часом… – невпевнено заговорила. – Його майже не було вдома. Я подумала, що у нього хтось з’явився, а він просто не хоче розповідати, тому й не розпитувала.

– Якщо він причетний… Якщо він хоч щось їй зробив… – голос зривається. Господи, як боляче навіть від однієї думки про це. – Я клянусь, Аріон, я його знайду. І цілим він не піде.

Дивиться на мене вражено і якось… розуміюче.

– Ти любиш її.

І хоч це й не питання, та я все одно щиро відповідаю:

– Я дуже сильно її кохаю. Я не можу без неї.

Вона не відриває від мене очей, які починають блистіти від наступаючих сліз, а на губах вже сумна усмішка. Ледь чутно промовляє:

– Хотіла б я бути на її місці…

«Викраденою?» – одразу захотілось спитати, бо я все ще злий, але не став, бо чудово розумію, що вона має на увазі.

Довга тиша. І тоді вона зітхає й говорить:

– Добре. Я спробую знайти Деона. Якщо щось дізнаюся – одразу скажу. І… якщо він і справді щось зробив… я цього йому не пробачу.

Я дивлюсь на неї ще мить. І, попри біль, майже шепочу:

– Дякую.

Вже сівши в авто, я опустив чоло на кермо і перевів дихання. Серце ніяк не могло заспокоїтись, бо я кожну секунду думав про Нес. Аріон сказала, що буде намагатись додзвонитись до брата. І якщо це спрацює, в поліції одразу встановлять його місцеположення. До того як поїхати до Аріон, я розповів про все Максі, який зрадів хоч одній зачіпці.

Все, що мав, розсипалося в руках. Єдине, що вдалося вичавити – і те поки що не дало нічого. Аріон сказала, що спробує знайти брата. Але це «спробує» звучало надто м’яко, надто непевно. А в мене не було часу на непевність.

Ця клята безпорадність…

В кишені завібрував телефон. Повідомлення.