Розділ 31

Перед тим як поїхати до відділку поліції, я заїхав додому і зайшов до сусідів, у яких минулий раз просив відео з камер спостереження. Попросив подивитись записи і побачив машину, в яку сіла Ванесса. За мить до того як авто зупинилось перед нею, вона дістала телефон з кишені і, скоріше за все, прочитала повідомлення, яке тільки-но надійшло. Її обличчя не видно, але й сам відчув напруження. Задні двері відчинились і вона залізла в незнайоме авто. Сама, чорт забирай, залізла. Та що відбувається? Злий та збитий з пантелику, я все ж подякував сусіду і вибачився, що турбую в таку ранню годину.

На диво, у відділку кипить життя, всі такі активні, хтось кудись спішить, хтось голосно спілкується.

– Феліксе, – чую позаду, якраз коли збираюсь спитати дорогу, і обертаюсь. До мене підходить чоловік у формі. Чи то я підріс, але раніше він здавався вищим. – Радий тебе бачити. Шкода, що за таких умов.

Він тисне мені руку, а я не можу не помітити його тату, що вибивається з-під коміра і рукавів форми.

– Дякую, що погодився допомогти, Максі. Це дуже важливо для мене, – кажу щиро.

– Я навіть не сумніваюсь в цьому. Пам’ятаю, які ви були дружні, а при розмові твій батько зауважив, що тепер ви з Ванессою пара.

– Так і є.

– Коли Ансель це сказав, я трохи застопорився, бо пам’ятав тебе ще хлопчиськом, а тепер ти вже чоловік, навіть не впізнав тебе.

– Дякую. Не хочу здатись грубим чи невдячним, але я хочу якнайшвидше знайти Нес.

І це все правда, я б з радістю поговорив з Максі, але точно не зараз. У мене інші пріоритети, які більше ні з чим іншим і поруч не стояли.

– Так-так, звісно, вибач. Щось я розтриндівся. Ходімо.

Ми пройшли далі в його кабінет, зовсім маленький, але хоч особистий, що насправді дивує, бо я не знаю його звання на службі.

Як раз в цей час надійшов лист з файлом відеозапису, який попросив скинути сусіда. Я розповів про це Максі і скинув йому файл, який ми разом ще раз переглянули. Тоді він увімкнув запис з камер на лікарні. Авто зупинилось якнайдалі від будівлі, хоч камери і зафіксували і саму машину, і те як Ванесса виходить з неї та заходить у лікарню, це нічим не допомогло. Максі сказав, що номер на машині фейковий. Цього варто було очікувати, але легше само собою не стало. Він зупинив відео.

– Готовий? – невпевнено спитав, глянувши на мене.

Я кивнув. Горло пересохло, серце калатало – не в грудях, а десь у шлунку, глухо і боляче. Я не був готовий. Але й не міг не побачити.

Чоловік перемотав до моменту, як Нес виходить з приміщення, проходить кілька метрів на парковці і сповільнюється, дивлячись щось в телефоні. Тільки прикладає його до вуха, очевидно дзвонячи комусь, як сірий мікроавтобус, припаркований недалеко, зривається з місця і тут же опиняється перед нею. Хтось, ще не вилізши з машини, вихвачує з її рук телефон, вимикає дзвінок і кидає його на асфальт. Нес лякається і кидається тікати, але не встигає зробити і пару кроків, як два чоловіки вилазять з мікроавтобуса і схвативши її по обидва боки, запихають у кузов. Вони жбурляють її в машину, як ляльку.

І все. Світло фар, що віддаляються.

Не втримавшись, я вилаявся.

Мене трясе. Руками вчепився в край столу, бо в ногах зненацька стало м’яко. В голові – дзвін. Ніби щось порвалось. Ніби мене самого тягнули в ту чорну пащу мікроавтобуса разом із нею.

– Я мав бути з нею… – прохрипів. – Мав…

Максі встав з-за столу, поклав руку мені на плече – обережно, але впевнено.

– Ми знайдемо її, Феліксе. Обіцяю.

Я кивнув. Мовчки. Бо як тільки розкрию рота – не зможу стриматися. Цей жах, цей страх – він вже не просто десь всередині. Він рвався назовні, ліз у горло, в груди, в очі.

Мене трясе. Не від злості. Вперше – від справжнього, крижано-гострого страху.

Секунду тому Нес була на екрані. А тепер її нема.

– Ми знайшли її телефон. Вона дзвонила тобі, але…

Її зупинили. І ці виродки заплатять за це.

Стало важко дихати, вдихаю повітря, а воно не потрапляє в легені.

– Гей-гей, тихо, – чую голос чоловіка. – Сідай.

Він встає зі свого місця і підштовхує мене до нього. Вибігає з кабінету і зразу з’являється з паперовим одноразовим стаканчиком. Подає мені, і я залпом випиваю крижану воду.

– Ми її знайдемо, чуєш мене? Історія не повториться. Я тобі обіцяю. Весь відділок шукає її.

Трохи сповільнюю дихання, але все ще погано чую його, наче він десь далеко.

– Тобі варто відпочити. Їдь додому.

– Я в порядку, – відразу відрубую я.

– Ти виглядаєш дуже втомленим, тобі варто…

– Ні! – уриваю його, з рішучістю дивлячись в карі очі. – Я маю знайти її.

Той приречено зітхнув і не став більше сперечатись.

Поки Максі розмовляв з іншими офіцерами і обдзвонював когось, я по колу передивлявся те саме відео. І ні, легше його дивитись не стало. Серце стискалось від болю кожен раз, як її заштовхували у кузов. Вже вкотре приблизивши кадр, я намагався розгледіти щось примітне на комусь з тих чоловіків. Поки просування у справі тільки те, що в кузові був ще хтось. Він показався на коротку мить, точніше його рука. Впевнений, що то чоловік. Він підтримав голову Нес, щоб вона не вдарилась об підлогу, коли її кинули в кузов. Це… дивно. Їх хвилює її стан здоров’я? Що це за викрадачі такі? І чи варто чекати на вимоги викупу? Чи це буде як у ситуації з Тео і Дафною – просто тиша?