Розділ 30

Перед тим як лягти я набрав Тарена і ще декількох знайомих, яку теоретично могли б допомогти, але все без толку.

Про всяк випадок поставив будильник через дві години, який врешті не знадобився, бо батько, як і обіцяв, сам розбудив мене.

– Дзвонив знайомий з поліції. Ванессу вже шукають, – повідомив він, сівши на ліжко, поки я намагався протерти очі. – Останнє її місцеперебування, поки був ввімкнений телефон – Центральна лікарня.

– Центральна лікарня? – очі самі розплющились від здивування, а тоді і від хвилювання. Я різко сів, вимагаючи відповіді і готовий бігти за першої ж потреби. – Що з нею?

– Нічого, – хутко поклав руку до моїх грудей, зупиняючи, поки я не зірвався з місця. – Вірогідно, вона приходила до батька. Побула там хвилин тридцять, а тоді сигнал зник, коли вона вийшла з будівлі.

Якось одразу не згадав, що Тіан працює в тій ж лікарні.

– Тобто вона все ж зникла, але не біля дому, а біля лікарні, – промовив вже відомі нам факти, скоріше для себе, ніж для нього. – Нащо вона приходила до батька? Нес не хотіла бачитись з батьками після сварки, а тут сама до нього поїхала? І як саме вона сама могла туди доїхати?

Питань в голові куди більше, ніж вимовив вголос.

– І це найцікавіше, – протягнув батько, а вже не маючи терпіння, просив сказати в чому справа. – Судячи по камерам спостереження на лікарні її туди привезла машина, а потім зразу поїхала, коли та вийшла.

– Що за машина?

– Її шукають.

А тоді він зам’явся і опустив очі.

– Що таке? – насторожено спитав я, і він на секунду зиркнув на мене. – Тату, будь ласка. Скажи мені.

– Справа в тому, що сталось після того, як вона вийшла з будівлі.

– Ну! Кажи! – нетерпляче вигукнув, а серце забилось швидше.

– Вона була на парковці і до неї під’їхав мікроавтобус, її затягли всередину. З того моменту її більше ніхто не бачив, жодна камера спостереження не зафіксувала її.

Світ немов провалився піді мною.

Кисень раптово зник з кімнати, і я не міг вдихнути.

Не міг повірити.

– Що? – хриплю я. – Як… як затягли? В сенсі – затягли?

Серце гупає так, ніби хоче вирватися назовні. Долоні тремтять, і я не можу їх зупинити.

– Чому ніхто нічого не зробив? Чому... чому її ніхто не врятував?! – кричу.

Мені хочеться рознести все довкола.

Всі ці стіни. Все це місто. Світ, у якому вона могла зникнути отак просто – мовби її ніколи й не було.

Я важко дихаю. Кожен вдих болючий, як удар.

У грудях щось зламане.

Непоправно.

Батько мовчки підсідає ближче і кладе руки мені на плечі. Міцно. Надійно. Як опора, про яку я забув.

– Ми її знайдемо, – каже твердо. – Разом. Я не залишу тебе в цьому.

Я вперше за довгий час дозволяю собі слабкість. Мовчу, але очі повні сліз, які не можу стримати. І якщо чесно – навіть не намагаюсь.

– Я… я не знаю, що буде, якщо ми її не знайдемо… – шепочу. – Я… я не витримаю цього.

– Ми знайдемо, – повторює. – Ми не зупинимось, поки вона не буде вдома. Обіцяю.

І я киваю. Бо мусив у щось вірити. Хоча б у цю обіцянку.

Дві хвилини і я готовий вилітати з квартири, ще не знаючи куди. Але батько тормозить.

– Тобі не можна за кермо.

– Що? Чого це? – обертаюсь до нього, взувши лише один кросівок.

– Ти поспав дві години, а я не хочу, щоб ти розбився на мотоциклі.

– Все нормально, це не вперше, – продовжую натягувати взуття.

– І це мало мене заспокоїти?

Видихаю, бо знаю, що він хвилюється.

– Тату, послухай. Я розумію тебе, але не можу сидіти на місці.

– І куди ти зібрався їхати?

Та я ще сам не знаю.

Врешті-решт зійшлись на тому, що я маю з’їздити у відділок і передивитись відео з камер, раптом помічу щось чи когось. Бо ті двоє, що затягували Нес, мою маленьку, в мікроавтобус були в масках, але все ж могли десь прорахуватись. Очевидно, з ним був ще як мінімум третій – водій. А от номерів не видно зовсім, бо їх буквально немає, їх просто зняли.

Батько сказав, що повідомить у школу, що мене не буде. Нашвидкуруч випив міцної кави і погнав у відділок. До речі, тим самим знайомим з поліції виявився Максі – друг батька ще зі школи, який знає і мене, і Нес буквально з народження. Я й не знав, що він тепер працює в поліції та і взагалі нічого про нього не чув вже багатенько років.

Мабуть треба змінити вид транспортного засобу на сьогодні, бо руки навіть у рукавицях ледь відчуваю. Дивлюсь на дорогу, машини вже починають виїжджати на дорогу, прямуючи хто-куди. Проїжджаю повз Центральну лікарню, проводячи її поглядом. Хвилина, дві, три, але щось тягне мене назад. Тому розвертаюсь і їду туди. Паркуюсь і одразу прямую до завідувача відділення, батька Нес. Теоретично, можна було б почекати ще півтори години до завершення його зміни, але не бажаю витрачати дорогоцінний час, тому піднімаюсь на другий поверх.