Розділ 29

Вже кілька годин я безрезультатно їзджу по місту. Навіть не знаю, за що намагаюсь зачепитись в такий час. Очі злипаються від втоми, але кров кипить від злості.

Саме зараз направляюсь в єдине місце, в якому ще не перевіряв. До батька. Після того, що мені показала Нес, я вже не можу закривати очі на докази, що у нього є коханка. Може й не одна. Він хоча б міг мати мужність зізнатись, але ні. Він остання людина, яку я хочу бачити, але маю перевірити.

Четверта година ночі, а я дзвоню у вхідні двері батька, де він, ймовірно, може бути не сам. Хвилина. Друга. Не чутно ніяких рухів, тож дзвоню ще раз. Вибач, тату, але це терміново.

Ще хвилина і двері відчиняються. Сонний батько тре очі, намагаючись роздивитись незваного гостя.

– Синку? Що ти тут робиш в таку годину? Щось сталось?

Збентеження і тривога линуть від нього, на мить стає приємно, що я для нього справді важливий і він за мене хвилюється.

– Ванесса не у тебе?

– Що? Ні. Що б їй тут робити? – риторичне питання, але в цілому я маю припущення, навіщо б вона сюди прийшла. Поговорити про мене. Про ті документи, що знайшла, навіть якщо викриє себе, але вона хотіла б розібратись з цим для мене. І в мене крається серце через це.

А це був мій останній варіант, де можна її шукати.

– Чорт, – тихо виривається з мене і я втомлено потираю обличчя.

– Що сталось? – повторює батько ще стурбованіше і відходить пропускаючи мене всередину. Коли я проходжу повз, кладе долоню мені на спину, підтримуючи і направляючи у вітальню. – Ви посварились?

Сідаю на диван і виплескую все, що навалилось.

– Ні. В тому то і проблема, бо вона ніколи не ігнорує мої дзвінки чи повідомлення, навіть коли сильно зла на мене. Від неї жодної звістки вже годин дванадцять, – потім вкотре повторюю всі події за цей час. – Я скоро з розуму зійду. Я сподівався, що знайду її у тебе. Це була моя остання надія. Я не знаю, що робити, – ховаю обличчя в долонях, стримуючи і крик, і сльози. – Я не можу втратити і її, батьку, не можу. Тільки не вона.

– Я знаю, знаю, як вона тобі важлива, – сидячи поряд, він обережно обіймає за плечі, очевидно побоюючись, що я відштовхну його. Але зараз я не можу це зробити. Вперше за чотири роки мені дійсно потрібен батько, його підтримка і допомога. – Ми з цим розберемось. Просити допомоги – не соромно, синку.

– Дякую, – ледь скрегочу я, бо з останніх сил стримую всі емоції всередині.

– Тіан і Кіара не знають?

– Ні, я не зміг сказати, не хотів налякати, – шепочу, що ледве розпізнаю власний голос.

– Це правильно, – киває він і ненадовго замовкає. – Отже я зараз зв’яжусь зі своїм знайомим з поліції, попрошу його відслідкувати її телефон, коли він ще був включений. Це займе якийсь час, але з чогось треба почати. А тобі варто поспати, ти всю ніч на ногах.

– Я не можу спати! – трохи голосніше кажу. Він думає я зможу спати, поки вона невідомо де і що з нею?

– Синку, хоч пару годин. В такому стані ти їй точно не допоможеш.

– Як я зможу заснути, не знаючи чи з нею все добре? – вибухаю я, але одразу роблю глибокий вдих.

– Я зроблю все, щоб її знайти, – обіцяє він, і я йому вірю. Він непідробно щиро хвилюється і за Нес, і за мене. – Вона теж важлива для мене, ти ж знаєш. Поспи пару годин, коли будуть новини – я тебе розбуджу.

Знову тру очі, бо ті наполегливо не хочуть триматись розплющеними.

– Пару годин, – повторюю йому і собі. – Подрімаю трохи на дивані, поки чекаємо результатів.

– Ні, – хитає головою батько, а я піднімаю на нього спантеличений погляд. – У мене є кімната для тебе.

Здивовано здіймаю брови. Ванесса сьогодні обмовилась, що у батька завжди є місце для мене, але я не думав, що це буквально і, до того ж, що вона знає про це. Мабуть побачила кімнату, коли шукала батьківський кабінет, але як Нес могла бути впевненою, що вона для мене?

– Справді?

– Звісно, – без зайвих розмов встає, показуючи дорогу.

Ступив усередину – і на мить забув, навіщо взагалі сюди прийшов.

Невелика кімната, але відразу відчув – вона чекала саме на мене. Тепер я розумію, чому Нес так вирішила.

Темно-сірі стіни поглинають світло, створюючи відчуття затишку, майже безпеки. Одну зі стін прикрашає старий постер з чорним мотоциклом – момент з улюбленого фільму про гонки, майже ідентичним до того, про який колись мріяв, ще коли був пацаном і таким, що маю зараз.

У кутку – шафа, обшита матовим чорним деревом. Поруч – порожній стіл, не зважаючи на підстаканник з канцелярією, лампу і реалістичну фігурку того самого мотоцикла.

Ліжко – широке, з темно-графітовою ковдрою і двома подушками. По обидва боки тумбочки, на одному стоїть наша сімейна фотографія, на іншій – приліжкова лампа і наша з Нес фотографія. На підлозі біля кожної тумбочки – прямокутний килим. На протилежній стіні – велике вікно зі шторою.

Усе виглядає так, ніби я щойно вийшов звідси, а не як кімната, яку тримають для когось на всяк випадок. Ніде немає жодної пилинки, приємний аромат, відчувається затишок.