Розділ 26

Не знаю, скільки часу повертала самоконтроль над емоціями і власним тілом, але зрештою витерла мокрі щоки та очі. І все ще дивлячись в порожнечу, прошепотіла з однією метою: щоб Далія почула мене.

– Я порушила свою обіцянку на довгі чотири роки. Вибач… Благаю, пробач мені, – не стримала останній схлип. – Але я більше ніколи, чуєш, Даліє, ніколи не залишу його. Обіцяю тобі.

І я на шматки розіб'юся, але виконаю обіцянку.

Ще трохи сиділа на прохолодній підлозі, заспокоюючись, а тоді вмилась холодною водою і подивилась на своє відображення в дзеркалі.

Я маю з’ясувати все, що сталось з Тео і Дафною та Далією. До останнього відмовлялась і думати про це, але схоже доведеться, бо Ансель нам нічого не скаже. Ще зробила декілька глибоких видихів і тихо вийшла з ванної. Крім вітальні тут ще три кімнати і, готова посперечатись, одна з них кабінет Анселя. Він часто працює з дому, тому в їх будинку у нього теж є особистий кабінет.

Віддалено почула суперечку.

– Ти думаєш, що це моя вина? – спитав Ансель.

– Було б добре, якби ти нарешті це визнав.

– Послухай мене, Феліксе. Я знаю, що ти хочеш знайти когось, кого можна звинуватити. Але не шукай ворога там, де його немає.

Без сумніву, Фелікс зараз стиснув кулаки.

– А де він тоді, га? Моя мама мертва. Ти мовчав. І досі мовчиш.

Пройшла далі коридором і відчинила перші ж двері. Спальня Анселя. Наступна – ще одна спальня. Перша ж моя думка, коли побачила її, що вона для Фелікса. В його стилі. Ансель не був впевнений, проте сподівався, що син приїде до нього і навіть лишиться на ніч, тому його чекає власна кімната. Хоч Фелікс і не знав адресу батька, але той все одно сподівався, що такий день настане. І я вірю, що так і буде.

Кабінетом виявилась остання кімната в кінці коридору. Великий стіл з комп’ютером, шафа з документами, ще поличка з документами. Загалом багато документів.

Відкладаємо істерику і паніку на потім. В першу чергу треба глянути в ящиках столу. Але там в більшості виявилась канцелярія, особисті речі, навушники і ще купа всього, що ніяк нам не допоможе. Пробіглась очами по полицях з папками. Всі вони обережно розставлені по даті. Ансель – брокер з нерухомості і за свій стаж роботи назбирав чималу кількість клієнтів і вдалих угод. Проте одна папка відрізняється від інших: тоненька, без підпису за датою чи ім’ям клієнта. Тому я потягнулась за нею. Всередині декілька десятків договорів про оренду, і нібито це не має дивувати, бо це все ж таки пов’язане з його роботою. От тільки орендарем у всіх цих договорах є сам Ансель. Нащо йому було стільки разів змінювати житло? Майже на кожен місяць – новий договір, нова квартира. Іноді й частіше. Він ніби тікав від чогось, або від когось. Серце забилось швидше від тривоги і хвилювання. Десятки договорів за останні чотири роки і майже всі вони з різних міст. Сусідні, неподалік від нашого, але все одно різні. Навіщо?

Я дивилась на папери, всіяні словами, але не бачила нічого. Всі думки все ще були зайняті порушеною обіцянкою і самокопанням. Вже тоді Далія сказала, що ми з Феліксом не просто друзі, і через стільки років я нарешті зрозуміла, що вона мала на увазі. І чим більше я про це думала, тим сильніше тряслись руки і мутніло в очах. Тому зробила перше, що прийшло в голову. Фотографувала на телефон, який, на щастя, весь час був в задній кишені джинсів. Не дивилась, якими виходять фото: може такі розмиті через мої тремтячі руки, що там нічого й не видно. Але байдуже.

В якийсь момент мені почувся схлип. І я навіть роззирнулась, не знаю в пошуку чого чи кого. Звісно тут нікого і бути не може. Тут нема жодного місця, щоб заховатись.

Навіть подумала, що остаточно збожеволіла і просто чую плач Далії з нашої останньої зустрічі. Галюцинації? Чи занадто розвинена уява?

Що ж, потрібно забиратись звідси. Я вийшла з кабінету якраз коли Фелікс і Ансель показались в кінці коридору. І поки вони не помічають мене, жваво скоротила відстань, щоб не було зрозуміло, де саме я була.

– Ти в порядку, сонце? – стурбовано запитав чоловік, коли я підійшла до них. Змогла лише кивнути. – Нічого не болить? – заперечно похитала головою.

– Не забудь, – нагадав батьку про щось, чого я не розуміла. Той кивнув.

Вони начебто вже й не виглядають такими напруженими в компанії один одного. Це добрий знак.

Ми вже вдягнені йшли до дверей, коли я таки вирішила запитати:

– Ансель? – той зосередився на мені. – А давно ти тут живеш?

– Та вже майже чотири роки, – спокійно відповів чоловік. Збентеження, певно, відобразилось на моєму обличчі. – А що?

А те, що в тебе купа договорів про оренду квартир.

Якщо він там не жив, то для кого вони. Коханка? Ні, не хочу навіть думати про це.

– Тут дуже гарно, – відповідаю натомість, з трудом натягнувши посмішку.

– Дякую.

Ми обіймаємось. Я дякую йому за гостинність хоч і не заплановану. А тоді кажу, як багато він для мене значить.

Бо я більше не повторю свою помилку.

Батько з сином обмінюються кивками на прощання, але я й цьому радію. Лід почав танути.