Розділ 25

Перед дверима Анселя дивлюсь на свого хлопця, що схоже й не має наміру стукати. На другий поверх він піднімався ніби на двадцятий. Але вже пізно відступати. Беру його за руку і сама стукаю в двері.

За хвилину двері відчиняються і перед нами постає чоловік, одягнений в джинси і сорочку. Може він збирається кудись? Чи навпаки тільки прийшов? Бо він явно не схожий на людину, що відпочиває після трудового дня.

– Феліксе! Ванессо! – вигукує він, явно не очікуючи побачити саме нас – воно і не дивно. – Що ви тут робите?

Знервовано оглядається назад.

– А ти не радий нас бачити? – з посмішкою відповідаю питанням на питання.

– Звісно радий, просто… неочікувано.

– Ну ти ж сам казав: приходити коли захочу, – знизую плечима, хоча і самій ніяково. Може все ж таки треба було попередити? – От ми тут. Але якщо ти зайнятий – ми приїдемо іншим разом.

– Ні, ні, проходьте, – він відступає і ми заходимо в квартиру. На диво, велика. Ніколи не розуміла нащо тим, хто живе один стільки квадратних метрів. Але це не моя справа. Хоча десь всередині закладаються зрадницькі підозри, що можливо він і не сам живе. Швидко відкидаю ці думки, бо вірю, що він би не брехав про таке. Втім, Фелікс не особливо покладається на його слова.

Знімаємо верхній одяг і взуття та проходимо у вітальню, що служить і столовою.

– Чай будете? – питає чоловік і дивиться на сина. Але той мовчить, тому, щоб уникнути незручної паузи, відповідаю я:

– Звісно, дякую.

Він киває і зникає за дверима. Виглядає він спантеличеним і навіть трохи наляканим.

Зиркаю на свою руку, що майже до болю стискає Фелікс.

– Ми все ще можемо піти, якщо хочеш, – шепочу йому.

– Все нормально, – послабляє хватку, а я всім тілом притискаюсь до нього, як можу показуючи, що я поряд. – Дякую, кохана, – цілує в маківку і ще трохи розслабляється.

Нес.

Маленька моя.

Кохана.

Від того, як він мене називає, у мене метелики пурхають в животі. Але це просте слово «кохана» приносить таку кількість задоволення і емоцій, що й не передати.

Хотіла підійти роздивитись фотографії, що стоять на декоративному маленькому столі під стіною, але Фелікс ніби приклеївся до моєї руки і відмовився відпускати. А я обіцяла бути поруч, тому й не наполягаю. Того поки Анселя нема ми присіли за стіл. З цього місця погано видно, але я одразу можу сказати, що то сімейні фотографії. На одній вся сім'я в зборі, на другій Фелікс і Тео ще маленькі, а на останній, але не по значенню, весільна фотографія Анселя і Далії. Це мене так розчулило. Де б чоловік не жив – всюди з собою має частинку своєї сім’ї. В очах защипало, до горла підібрався ком. Тео зник, Далія померла, а два єдиних рідних один одному чоловіка живуть в різних містах і поводяться як незнайомці.

– Може йому допомогти? – непевно питаю, коли чоловіка вже доволі довго нема. Не встигає Фелікс відповісти як на порозі з’являється Ансель з двома чашками.

– Вибачте, що довго, – поспішно говорить. – Не міг зайти печиво.

Ставить чашки біля нас, і зразу мені в ніс потрапляє запах чорного чаю. Вдихаю глибше.

– Тобі допомогти? – підіймаюсь з місця, коли він йде назад, щоб забрати все інше. Але Фелікс міцно тримає мене, і мені нічого не лишається як сісти назад.

– Не треба, я швиденько.

В цей раз, справді, одразу вертається ще з однією чашкою і тарілкою наповненою печивом та сідає на стілець навпроти.

– Ой, сонце, ти ж з цукром п’єш. Ледь не забув, – б’є себе по лобі за забудькуватість і підхоплюється на ноги.

– Та не варто, – поспіхом кидаю, але він вже вибігає з кімнати.

– Ні, ні, я принесу, – лунає вже за дверима.

Чоловік метушиться і старається, що знову розчулює мене. Робить він це не для мене, а для сина. Намагається догодити, навіть якщо робить це догоджаючи його дівчині. Не скажу, що він раніше до мене гірше ставився чи не допомагав, але все ж таки зараз це сприймається по-іншу, мене він сприймає по-іншому.

Приходить з цукорницею і поставивши її на стіл, знову сідає, трохи розслабивши плечі.

– Я радий, що ви приїхали, – тихо промовляє чоловік. А мені хочеться розплакатись. Знаю, що мені він теж радий, але це призначене для сина. І мене це надзвичайно тішить. Натомість я йому посміхаюсь, не видаючи справжніх емоцій.

– Ми, мабуть, звалились як сніг тобі на голову, – весело гмикаю, намагаючись розрядити обстановку.

– Та ну, що ти, – відмахується. – Приїжджайте в будь-який час.

Беру чашку у вільну руку і роблю ковток чаю, а тоді трохи кривлюсь від гіркоти, бо за всім цим таки забула додати цукор. Звісно, це не лишається непоміченим.

– Чудо моє, – тихо бубонить Фелікс і сам кладе мені дві ложечки цукру. За весь час перебування в домі Анселя це чи не єдині сказані ним слова.

Напруга між Феліксом і Анселем по троху передається і мені. Погляд Фелікса гострий, як лезо, а мовчання – важче за каміння. Ця зустріч може завершитися вибухом, якщо я нічого не зроблю.