Розділ 24

Як і хотіли, ми не вилазили з нашого ліжка. І так, тепер я називаю його нашим.

Фелікс ліниво водить кінчиками пальців по моєму животі, грудях і всюди, де дістане, вимальовуючи абстрактні малюнки.

– Я розумію, чому ти не хочеш ходити при мені без одягу – точніше, не розумію, але приймаю.

– Це не через тебе, – поспішно виправляю його.

– Я знаю. Але я зроблю так, що ти полюбиш своє тіло так само, як і я його люблю. Буду боготворити тебе, цілувати кожен сантиметр твого тіла, щоб ти сама повірила наскільки ти неймовірна, гарна і гаряча, – ховаю сором’язливу посмішку на його грудях. – Щоб більше не соромилась, не ховалась від мене, – продовжує, зазираючи в очі, попри весь мій супротив. – І щоб таки ходила по будинку з голою дупцею, – на кінець додає з похотливою посмішкою.

– Феліксе! – вигукую, ховаючи червоне обличчя в долонях. Він хихоче, що знову змусив мене ніяковіти, і безсоромно продовжує:

– І з голими грудьми, що так і просять взяти їх в руку.

– О, боже. Феліксе! Припини!

– Нізащо, – радісно відповідає і притягує мене до себе ще ближче. – Я хочу бачити, як моя кохана дівчина ходить по будинку гола. Але мені важливо, щоб і тобі було комфортно при цьому. І я досягну того, що ти більше й не захочеш одягатись. Біля мене. Тільки біля мене.

Останнє доповнення викликає у мене напад сміху.

– Власник!

– Ще й який, – мугикає мені в шию.

***

Коли приходить майстер, щоб замінити замок, я навіть з кімнати не виходжу, довіривши це Феліксу. Від мене там все одно толку не буде.

Валяючись на ліжку, гортаю соцмережі і натикаюсь на новину, що змушує замислитись. Це ще один підрив старого, занедбаного ангару, щоправда, в сусідньому місті.

Фелікс повернувся в кімнату, а я одразу цього навіть не помітила.

– Ти в порядку?

– А? – підняла на нього очі. Він сів на край ліжка. – Так, порядок.

– Щось болить?

– Що? – трохи насупившись, перепитала. Знову хвилюється. Я розпливлася в усмішці. – Ні, все добре. Чесне слово, – підповзла до нього з-за спини і обійняла за шию. Для достовірності поцілувала в щоку. – Коханий? – солодко протягнула. Так приємно вимовляти це, що й ніби відчуваю солодкий післясмак в роті.

– Господи, – видихнув і різко розвернувся до мене. Здалось навіть, що з нього вирвався майже нечутний стогін. – Повтори-ка.

– Коханий, – ширше заусміхалась.

– Ох, що б ти там вже не задумала – я на все згоден, – схопив мене в обійми і повалив нас на ліжко. Коротко засміялась, але не була впевнена, що він погодиться на те, що я скажу.

За пару хвилин в тиші і обіймах, я все ж таки наважилась продовжити:

– Я зараз скажу дещо, але ти пообіцяй не сердитись і трохи подумати над цим, перед тим як відмовитись.

Він трохи напружився, але не відсторонився.

– Кажи вже, що задумала.

– Давай з’їздимо до твого батька, – напівшепотом вимовила. Недовго він лежав нерухомо, а тоді сів і зазирнув в очі.

– Ти зараз серйозно?

Я сіла і взяла його руки в свої.

– Будь ласка,  вислухай мене, – очікувала, що він почне кричати чи розсердиться, але він мовчав. – Я знаю, що ти злий на нього і можу це зрозуміти, але я не хочу, щоб ви й надалі жили як чужі люди. Щось мені підказує, що він знає більше про зникнення Тео і Дафни, ніж говорить. Те як він говорив… Не можу описати. Але можливо ми зможемо знайти щось у нього вдома. Ви поговорите, а я поки пошукаю щось, що зможе нам допомогти розібратись.

Він задумливо прикусив губу.

– А може ти з ним поговориш?

– Якщо він буде говорити з тобою, то повністю зосередиться на тобі і не буде думати, де я і чому мене так довго нема.

Набурмосився, але розумів, що я права. Я не зможу повністю зосередити увагу Анселя на собі, це має бути Фелікс.

Головною причиною цієї ідеї було саме змусити їх поговорити, а те, що я б змогла пошукати докази своїх думок в будинку Анселя – лише привід затягнути туди Фелікса. Хоч я і справді вважала, що зможу там щось знайти.

– Я не хочу до нього їхати. Взагалі бачити його не хочу, – пробурмотів, розглядаючи наші зчеплені руки. В цей момент він був схожий на маленького хлопчика, що вигадує причини, чому йому не треба йти до лікаря. Це мене просто зворушує – він такий милий.

– Знаю, – сіла на його стегна, обпершись ногами по обидва боки. Закидаю руки на його шию і коротко цілую. – Але я буду поруч.

Хлопець обперся чолом об моє плече і здавлено застогнав. А я посміхаюсь, бо знаю, що він поступився.

***

На під’їзді до вулиці, на якій живе Ансель, зморшка на лобі Фелікс ставала все більш помітною, а сам Фелікс все більше напруженим.