Розділ 23

Спала неспокійно, але поруч з Феліксом все забувається. Постійно прислухалась до кожного шурхоту.

Потягуюсь на ліжку і дивлюсь на двері, через які нещодавно вийшов хлопець. Так не хочеться вставати. От би весь день провести в ліжку з Феліксом, просто обіймаючись. А може й не просто…

Перед сном він обійшов весь дім, кожну кімнату, зазирнув в усі місця, де хтось міг причаїтися, перевірив усі вікна й двері. Двічі. Нічого не знайшов. І зараз робить те саме, заодно телефонуючи тим, хто може замінити замок. Я в цьому геть нічого не тямлю і рада, що мені є на кого покластись.

– Не збираєшся вилазити? – з усмішкою повертається хлопець.

– Ні, – весело кидаю і залажу з головою під ковдру.

– Ховаєшся від мене? – ліжко поряд просідає під його вагою. – Невже я і на ранковий поцілунок не заслужив?

Швидко відкидаю пухку ковдру і притягую цього негідника, палко цілуючи. Від несподіванки губиться і ледь не падає на мене, але втримується.

– М-м-м, так і я не захочу вилазити з ліжка, – стогне мені у вуста, продовжуючи. Різко опиняється наді мною, від чого я охаю. – Тобі треба в школу, – ледь бурмоче, не відриваючись від мене.

Не одразу доходить сенс його фрази.

– Мені? А тобі?

– А мені треба дочекатись майстра.

Насуплююсь і відхиляюсь як дозволяє простір між ним і подушкою.

– Я тебе відвезу, – додає, ніби мене це хвилює. Суплюсь далі. – Ну що?

– Кинути мене надумав, негідник?

Він майже розчулюється від цього. Хихоче, падаючи поряд на ліжко і перетягує мене на себе.

– Смішно йому, – бурчу, але все одно притискаюсь до нього всім тілом. – Може не підемо сьогодні нікуди? – через якийсь час запитую, все ще не рухаючись.

– Не хочеш від мене відлипати? – чую нотки задоволення і самовпевненості. От нахаба. Але це правда.

– Не хочу.

І не можу заперечувати очевидне.

– Твої батьки приб’ють мене, якщо дізнаються, що під моїм наглядом ти не ходиш в школу.

– Я не дитина, щоб за мною наглядати, – обурююсь, легенько прикусивши його за плече, на якому лежала. Дитяча витівка? Так, але мені просто захотілось.

Той не приховує сміху і цілує в чоло. Проте говорить натомість напрочуд серйозно:

– Я так і не казав. Але я все одно відчуваю відповідальність за тебе, навіть якщо ми б не жили разом.

Така відповідь мене цілком задовольняє.

– Але я все одно нікуди не хочу. Тим паче без тебе, – жалісливо промовляю, заглядаючи прямо в душу.

– Я теж не хочу, – сильніше притуляє до себе. – Так би і лежав весь день.

– То це «так»? – питаю з надією.

– Господи, ці очі… – вдивляється в мене. Посмішка осяює моє обличчя. – А посмішка. Ох, ти точно смерті моєї хочеш.

Він здався. Знову. Переможено всміхаюсь і притискаюсь до нього ближче. Помічаю його здійняті вгору брови за секунду до того, як накрити його губи.

– І чим же ти пропонуєш зайнятись замість занять? – вдає нерозуміння, ледь вимовляючи слова.

– Ну можемо продовжити розбиратись зі справою Дафни і Тео, –  невинно пропоную, поки мої губи за міліметр від його.

– Як варіант, – мугикає той. – Знаєш… до біса школу.

Я охаю, коли він різко перевертає мене на спину, нависаючи зверху.

– І батьків моїх вже не боїшся? – дражню далі.

– Буду відповідати головою, – з усією серйозністю швидко відкидає все, що я могла ще сказати. – Ти така гарна, – шепоче, пальцями ковзаючи по лінії обличчя, грудей, живота.

– І я вся твоя, – безсоромно відповідаю, знаючи, що раніше обов’язково б засоромилась від цих слів, і притягую його до себе.

***

За годину беззмістовної теревені, наші телефони вже розриваються від повідомлень і дзвінків друзів. Коли ми нарешті повідомляємо, що з нами все добре і ми просто вирішили провести час вдома вдвох, настає бажана тиша.

Ще за дві години ми таки вилазимо з ліжка, тільки тому що про це просять наші бурчащі животи. Я готую сніданок, а Фелікс не відриває від мене очей. Знічуюсь під цим пильним поглядом, що буквально спопеляє.

– Ну чого ти так дивишся? – не витримую і розвертаюсь до нього, запитально схиливши голову.

– Не можу зупинитись.

Пирхаю, закотивши очі і розвертаюсь назад до плити.

– Тобі не спекотно? – раптом запевняє він, поки я перемішую омлет, який він сам і попросив. Знову пирхаю від такої заяви.

– Не-а.

Чую рух стільця по підлозі і зразу ж відчуваю його руки на талії, що ковзають животом і обвиваються навколо мене, притуляючи до себе. Спирається підборіддям на вигин між шиєю і плечем.

– А мені от дуже, – гарячий подих обпікає шкіру на шиї, де за мить вже відчуваю легкий поцілунок. Несвідомо заплющую очі і притискаюсь до нього. – Давай домовимось, що в нашому домі ти не будеш ховати своє тіло під цим зайвим одягом.