Розділ 22

Весь день в школі я тільки про те і думала, як буду обшукувати кімнату сестри і що там знайду. Знаю, що це маловірогідно, але треба з чогось почати.

Ліам очевидно уникає мене, хоч я і помічала його погляди на собі. Я не хотіла його образити, тепер мені здається, що при останній зустрічі я поводила себе з ним як остання стерва. Він не заслужив на це, він справді хороший хлопець. І я подумую над тим, щоб перепросити за свою поведінку.

Дівчата весь день теревенили про вечірку, на яку я так і не пішла, бо вирішила провести вечір з Феліксом. І ні краплі не пожалкувала. Вони все розпитували, чим ми таким займались, що відмовились на кілька годин вирватись в люди. Я відводила очі і трохи ніяково посміхалась, намагаючись приховати червоні щоки. Але вони все і так зрозуміли по одному моєму погляду чи по тому як ми з Феліксом тепер поводимось один з одним – це їх слова, не мої.

За будь-якої найменшої нагоди Фелікс не відлипав від мене, чи то я від нього – не суть важливо. Уроки вже завершились, тому я чекаю на нього біля виходу зі школи, на вулиці помітно похолодало, а я добряче змерзла навіть в приміщені.

– Вже зачекалась? – чую шепіт над вухом і підстрибую від несподіванки. Ледь не роняю телефон, в який весь час чекала і повертаюсь до Фелікса.

– Ти налякав мене, – засуджую і легенько штовхаю в плече.

– Вибач, – він реготнув, але знаю, що вибачається щиро, підтверджуючи це ніжним поцілунком у скроню. – Їдемо?

***

Майже годину заглядаю в усі куточки кімнати Дафни і нічого. Першим ділом по приїду я поставила її телефон на зарядку і чекаю що хоч трохи зарядиться. Чотири роки у вимкненому режимі явно не пішли йому на користь. Поліція вже перевіряла і її телефон, і ноутбук, але маю спробувати ще раз. Сподіваюсь, скоро приїде Фелікс і мені не буде так незручно тут знаходитись.

Полізла в її шафу, навіть не знаю, що маю намір там знайти. І ніби нічого не звичного, але погляд чіпляється за кофту, що раніше не бачила на сестрі. Звичайна спортивна кофта на застібці, чорного кольору. Наче й нічого такого, крім завеликого розміру.

– Знайшла щось? – трохи підстрибую від раптового голосу Фелікса. Я віддала йому свої ключі, щоб він без проблем зайшов в дім.

– Не впевнена… – знизую плечима, він підходить ближче.

– Звідки в тебе кофта Тео?

– Що? – здивовано насуплююсь. – Я знайшла її в шафі. Ти впевнений, що це його?

– Вона звісно не ексклюзивна, але так, я впевнений.

Він такий незворушний, що аж бісить. Але мого неспокою на двох вистачить.

– Значить вони й справді були ближчими ніж ми всі думали… – задумливо протягую я.

– Але це нам нічого не дає. Більше нічого не знайшла?

– Ні, хотіла ще телефон глянути, але не встигла.

Він сідає за стіл, на якому заряджається пристрій і вмикає його. Поки він намагається там щось знайти, я далі копирсаюся в усіх можливий ящиках.

– Нічого немає, – роздратовано видихає хлопець через деякий час.

– І у мене.

– Якщо вона щось приховувала, то не тримала б це тут. Треба пошукати десь в іншому місці.

– Хобі що в притулку, – нервово пирхаю я.

– Поїхали, – встає з місця, рушаючи до дверей.

– Стій, я ж не серйозно. Що вона могла там зберігати?

– Але це справді варто перевірити, не думаю, що поліція там рилась, – запевняє він і протягує мені руку.

Кортить вити від безсилля. Зітхаю і беру його за руку.

За десять хвилин дзвіночок сповіщає Іларію, власницю притулку, про наш прихід.

– Ванессо! Феліксе! – радісно скрикує та, коли помічає нас. – Рада вас бачити.

– Вибач, Іларіє, ми не надовго, – з провиною повідомляє хлопець. – У нас до тебе питання.

– Чи не залишила Дафна якісь речі? – підхвачую я з надією в голосі, Фелікс стискає мою руку, безмовно підтримуючи.

– Тут? – не приховує свого здивування жінка і озирається навколо. – Гм… Не думаю, але ви може глянути в моєму кабінеті.

Вона киває на двері в іншому кінці приміщення, хоч я і знаю де він. Ми хором дякуємо і спішимо туди.

Я знову ж таки риюсь в шафі з купою документів, Фелікс в цей час шукає щось в комп’ютері. Іларія не давала на це прямої згоди, та гадаю, не буде проти, тим паче побачивши відчай на моєму обличчі.

– Іларія явно сюди не часто заглядає, – бурчу я. – Такий безлад. І тут в основному інформація про тварин, який приютили і їх нових власників. Купа рахунків.

– Тут по суті теж саме, – невдоволено зітхає, але продовжує шукати.

Декілька папок з документами впали на підлогу, і я лаючись собі під ніс, присіла їх зібрати. Зиркаю на хлопця, який так сильно зосередився, що на лобі з’явилась складочка. Тихенько хихочу і продовжую. Як тільки зібралась підвестись, дивлюсь на нижню поличку шафи і помічаю в самому куті якийсь блокнот, що не вписується в загальну картину, і до того ж заставлений купою папок. Дістаю його, відкриваю на першій сторінці і тихо охаю, бо впізнаю почерк сестри.