Розділ 14

Так, так, я знаю, підслуховувати не гарно.

Вони пройшли в залу і вже стало зрозуміло, що я навіть звідси нічого не почую. Минала хвилина за хвилиною, але так нічого і не розчула. Та потім Фелікс вигукнув:

– Кіаро, прибери це.

А тоді ще раз.

– Ні. Я не візьму.

Я напружувалась все більше, бо сиділа в невіданні, а ці окремі фрази ні краплі не допомагали.

Ще за пару хвилин почулись кроки, вони вертались до вхідних дверей.

– Дякую, Феліксе. Ти чудовий хлопець.

Від слів мами мені трохи полегшало, але все ж не зовсім.

– Тобі нема за що мені дякувати, – сказав ту ж фразу, що недавно казав мені.

– Ти поряд з моєю донькою. І я дуже цьому рада, навіть якщо для цього знадобилось чотири роки. З тобою вона буде щаслива, як була і раніше. Цього мені достатньо. Більше мене нічого не хвилює. Я вже втратила одну доньку і не хочу, щоб це повторилось.

Не розумію, як це пов’язано? Сестра зникла по невідомій нікому причині, а я ж просто пішла з дому, да і то у сусідній квартал, вона знає де я і що зі мною. Знову з’явилось відчуття, що вона щось недоговорює.

Фелікс не відповів, а мама продовжила, щоправда невпевненіше:

– Хоча є ще дещо, що мене непокоїть… Не наробіть дурниць, добре?

Ох, і хотіла б я побачити вираз обличчя Фелікса в цей момент! Якщо це те, про що я подумала і саме те, що мала на увазі мама, то він, я майже впевнена, розчервонівся.

– Ем… Я… не зовсім розумію про що ти.

– Ну звісно, – гмикнула вона. – Я піду. Добраніч.

– Я покличу Ванессу, – не одразу спохватився хлопець. Явно ще переляканий. Бідненький.

– Не треба. Вона ображена і має право на це. Згодом вона заспокоїться.

Ледь не пирхнула від цієї заяви. Заспокоїться. Ніби я серджусь, що мені відмовились купляти новий телефон абощо. Як би не так.

– Ще раз дякую, Феліксе. І не забувай, що я тобі сказала.

– Звісно. Спокійної ночі, Кіаро.

Тільки двері зачинились, як я вже бігла сходами, переплигуючи через декілька одразу.

– Про що ви говорили? – підбігла до нього, очікувано витріщаючись.

Він хихотнув, тішачись, що може познущатись з мене, адже знає те, що хочу знати і я.

– Тобі вже весело? – пихнула його в груди. – П’ять секунд тому ти ледь під землю не провалився.

Засміявшись дужче, притиснув мене до себе.

– Ах ти. Підслуховувала? – невдоволена, знову тицьнула в нього. Він зарився носом мені у волосся, проводячи руками по моєму тілу. Я не збиралась відповідати, він і так вже знав. – У мене серце в п’яти впало, – зізнався, шепочучи в маківку.

– Знаю, у мене теж, – це йому ніяк не допоможе, просто хотіла, щоб він знав. Заспокійливо гладила його по спині, слухаючи, як швидко б’ється його серце. – То що вона казала?

– Нічого такого, що ти мала б знати.

Я різко відсторонилась, здивовано вирячившись на нього. Він знову засміявся, а тоді посерйознішав:

– Добре-добре. Сказала, що завжди можу розраховувати на неї і у разі потреби звертатись по допомогу. І якщо нам буде потрібно щось чи щось станеться, то одразу йти до неї, – замислився і гмикнув. – Я спочатку і не зрозумів, що вона мала на увазі під «нам». Тепер після її останньої фрази все стало на місця.

Немощно застогнала і вткнулась йому у груди.

– Думаєш, вона щось знає?

– Можливо, – пожав плечима. – Принаймні підозрює.

Господи, який жах.

Настав час запитати те, що не давало спокою.

– А що ти не взяв?

– Що?

– Ну ти казав: прибери це, я не візьму.

– То ти все таки щось чула, – протягнув він. А я все чекала. – Вона хотіла дати грошей. Я відмовився.

Неочікувано. Не те, що він їх не взяв – це як раз таки було очікувано, а те, що вона в принципі це запропонувала і навіть приїхала для цього.

– Ти здивована.

– А ти ні?

– Ні, це не вперше, – і рушив на кухню.

– Стоп, що? – пошкандибала за ним.

– Вона вже робила так. І Тіан також. Коли ми ходили гуляти з тобою.

Мої очі ще розширились.

Що?

– Ну… я казала, що ти постійно за все платиш і відмовляєшся брати з мене гроші або щоб платила я. Може через це…

– І це не змінилось.

– Чому ти мені ніколи не казав?

– А нащо? – ну от, як завжди. Коротке питання і ніби цим все сказано. – Я ніколи не брав у них гроші. І не збираюсь.

Похитала головою. Я не можу вказувати йому що робити, але ж він за всі роки стільки на мене витратив, що й не порахую навіть приблизно. Він молодець, що має позицію і притримується її, і я навіть пишаюсь ним за це, але…