Розділ 10

– Ти знала? – але вона мовчала, тому я не стрималась і підвищила голос. Мені вже не потрібна відповідь, бо це і так зрозуміло. Але мені потрібно почути це від неї. – Ти знала?!

– Я… Я… Так, – нарешті вимовила вона і зітхнула.

– Як давно? – і знов нічого. – Як давно ти знаєш, мамо? – кожне слово виділила окремо. Але вона тільки розгублено водила поглядом туди-сюди і до мене дійшло. – Ти знала все з самого початку, – це було не питання, але вона ледь помітно кивнула. – А батько? Він теж знає?

– Так.

Не думала, що це можливо, але стало ще більш боляче. В очах стояли сльози, і я почала відступати від матері. Як вони могли?

– Чому? Чому ви мені нічого не сказали?

– Ти тоді тільки втратила сестру, тебе б це добило.

– Я мала право знати! – крикнула їй. – Я могла б бути з Феліксом. І не було б цих чотирьох років без нього!

– Фелікс вирішив тобі не казати, і ми розділили з ним цю думку.

– Фелікс був дитиною! Не смій всю провину перекладати на нього. Ви мали мені сказати. Далія була мені як рідна.

– Ти і так була розбита. Ми не могли зробити тобі ще болючіше.

– Ще болючіше?! Я тоді втратила Фелікса! Хоча він був під боком, я не могла навіть поговорити з ним. Якби ви мені сказали, цього б не сталося! І смерть Далії навіть зараз – через чотири роки – не стала менш неприємною чи болючішою. Як ти цього не розумієш?

– Мила моя, – вона зробила крок до мене, простягнувши руки, але я відлетіла від неї як ошпарена. – Тоді це нам здавалось найкращим рішенням.

Сльози зрадницьки покотились, і я рвонула в свою кімнату. Мама стукала в двері і щось говорила, але я не чула ні слова. Швидко кинула пару речей в рюкзак і вискочивши з кімнати, пронеслась повз маму, рушивши до вхідних дверей.

– Люба, ти куди? – питає мама, поки я натягую взуття. – Мила моя, зупинись, будь ласка. Скоро прийде тато і ми всі разом поговоримо.

Вона підійшла до мене і доторкнулась до плеча, я скинула її руку і подивилась на неї заплаканими очима.

– Я бачити вас зараз не хочу.

Схопила куртку і рюкзак та вийшла за двері, на ходу одягаючись.

Вся дорога як в тумані, але ноги самі мене принесли до його будинку. Я подзвонила в дзвінок і чекала. Двері нарешті відчинились.

– Нес? – стурбований голос і вираз обличчя Фелікса все ще не здавались чіткими. – Що ти… Ти плакала?

Він затягнув мене всередину і одразу взявся знімати куртку. Якось я роззулась і пішла на кухню. Сівши на стілець, на мене вже накинули плед.

– Ти змерзла.

Почав шуміти чайник, а хлопець одразу опустився на стілець, підсунувши його до мене.

– Нес, що сталось? – і поки я мовчала, він сам почав висувати свої версії. – Ліам знов щось зробив? Чи це через мене?

Чомусь я знов розплакалась і кинулась до хлопця. Він, явно шокований, обійняв мене і потягнув собі на коліна. Втупивши лицем йому в шию, тихо плакала, поки він гладив мене по голові.

– Маленька моя.

Знаю, що він хвилюється і хоче знати в чому причина мого раптового приходу і взагалі цих сліз. Але я просто не могла видавити з себе жодного слова.

Якось ми опинились в його кімнаті на ліжку. Ми просто лежали, обіймаючись і з кожною хвилиною ставало легше дихати.

Поруч з ним все здавалось легше.

***

Мабуть в якийсь момент я заснула, бо десь з просоння почула тихий голос Фелікса.

– Так, вона в порядку. Наче. Так, нехай залишиться у мене, я про неї подбаю, не хвилюйся. І вам добраніч.

Він все ще лежав біля мене, притискаючи мене однією рукою. Договоривши, він відклав телефон і заправив прядку мого волосся, що спадало на обличчя, за вухо.

– Моя маленька.

Не хотіла розплющувати очі, але не змогла втриматись, щоб не глянути на нього.

– Вибач, що розбудив, – одразу винувато прибрав руку.

– Ти не винен. З ким ти говорив?

– Твоя мама дзвонила. Вона дуже хвилюється.

– Що вона сказала?

– Нічого. Тільки те, що ви посварились і ти зібрала речі та пішла.

– Вони знали, що Далія померла і не сказали мені.

– Так, я знаю. Вони були на похоронах. Не вини їх. Якщо хочеш на когось злитись – злись на мене.

Він говорив абсолютно серйозно, але на його обличчі був розпач і біль.

– Ти був дитиною, а вони мали мені сказати. Ти теж мав. У мене було право знати.

– Знаю. Вибач.

Легкий і майже невагомий поцілунок в маківку відчувався неймовірно яскраво як для такої дрібниці.

– Я… не звинувачую тебе, хоча все ще серджусь.

– Твої батьки хотіли як краще.