Розділ 6

– Ти… плакала...

– Фелікс? Що ти тут робиш?

– Він образив тебе? Що він зробив? – схвильовано заглядав мені в обличчя і оглядаючи з ніг до голови. – Я вб’ю його, – прошипів крізь зуби. Сципивши кулаки, він вже розвернувся, щоб йти, але я схватила його за руку, повертаючи на місце.

– Заспокойся. Нічого він мені не зробив, – заперечила я і ще раз повторила питання, яке він цілковито проігнорував. – Що ти тут робиш?

– Ти плакала, – заперечив він, знов пропускаючи повз вуха запитання.

– Я не плакала.

– Плакала.

– Ні! – психанула я. – Чорт забирай! Що ти хочеш від мене? Що ти тут робиш?

Настала пауза. Він ніби обдумував декілька кроків наперед.

– Нам… треба доробити завдання.

– Завдання? – примружилась я. Та невже? – З яких пір тебе хвилює Хофман і його завдання?

– Мені плювати на них обох. Але тобі ні.

Я аж пирхнула зі сміху.

– З чого ти це взяв?

– Бо твій «синдром відмінниці» нікуди не дівся, – якось самовдоволено гмикнув той.

– Тут ти помиляєшся, – запевнила я, хоча завчасно знала, що він не повірить. Продовжила для більшої правдоподібності. – Його в мене вже давно нема. Чи ти не знаєш, як я вчилась, коли пропала Дафна? – вдавано замислилась. – Ах, точно, ти не знаєш, бо тебе не було поруч.

– Маленька брехуха. Я завжди знаю, коли ти брешеш. Пам’ятаєш?

Не знаю як, але він і справді завжди це знав. Тому я невдоволено стиснула губи, насупившись, а він помітивши це, реготнув.

– Ну то й що? Що тепер? Ти прийшов, щоб зробити разом презентацію?

– Ні, – протягнув той. – Ми їдемо в зоопарк.

– Зоопарк? Нащо?

– Це частина завдання.

– Цілком достатньо притулку.

– Він не казав, що треба обрати щось одне.

Я замислилась, згадуючи, що говорив Хофман. І як на зло, не могла згадати деталей. Чорт.

– Зоопарк взимку напівпорожній і до того ж, зачиняється раніше, – нагадала йому, а раптом він передумає.

– Знаю, але у нас ще є трохи часу. Ну що, їдемо?

Я стояла кусаючи щоку, а тоді кивнула і побігла взяти маленький рюкзак з ключами, гаманцем. По дорозі захватила телефон і вийшла з дому.

Всю дорогу ми їхали мовчки, а припаркувавшись біля зоопарку, рушили до каси. Нас попередили, що зоопарк зачиняється менше, ніж за годину і продали квитки навіть не за половину вартості.

Ще не дійшовши до входу, я полізла в гаманець і дістала потрібну суму. Фелікс заплатив за два квитки, тож я простягнула йому гроші за свій.

– Не дури, – він йшов далі, ігноруючи мою простягнуту руку. Я не опустила її. – Я не візьму з тебе гроші. Заховай їх.

Знову він за своє. Нічого не змінилось.

– Я здатна сама за себе заплатити, – дорікнула я, зупинившись. Він повторив за мною, повернувшись.

– Знаю. Але та сума просто копійки. До того ж, це я тебе сюди притягнув.

– Може й так, проте все одно візьми, – знов тикнула гроші хлопцю, а він так і стояв, засунувши руки в кармани.

– Я не візьму з тебе жодної копійки. Припини, – невдоволено буркнув він і рушив до входу.

Я загарчала, утім таки сховала гроші, наздоганяючи його. Впертий осел.

Ми рухались в одному напрямку, якось не змовляючись, і дійшовши до вольєру, зупинились.

Стала виглядати тварин, але не бачила жодної і вже засмутилась, як Фелікс вказав кудись пальцем:

– Он вони.

Я простежила за вказаним напрямком і там справді лежала невеличка зграя вовків. Шість років тому тут народилось декілька вовченят та їх вже давно не відрізнити від інших. Із захватом, не приховуючи посмішку, я спостерігала за тваринами.

– Насправді, я вже був тут учора і підготував все, що треба, – стиха мовив Фелікс. Я вилупилась на нього. – Я чекав тебе біля школи вчора, але ти поїхала з тим… з Ліамом, навіть не глянувши на мене.

То він все таки був вчора біля школи.

– Що? Тоді навіщо ми приїхали сюди?

– Знаю, як ти любиш їх, – кивнув на зграю.

– Вони вірні і віддані.

Їх поведінка доводить, що навіть у дикій природі любов і турбота можуть бути життєво необхідними. Вони вчать нас важливості команди, вірності, підтримки й відданості.

Фелікс глибоко видохнув, зрозумівши, що це камінь в його город, та нічого на це не відповів.

– І просто хотів вивести тебе звідти.

– З мого будинку? Ти жартуєш?

– Я ж казав, нам треба поговорити.

– Про що? – нахмурилась я. Він не відповів, втупившись на зграю. – Мовчиш? Тоді я пішла.