Розділ 5

Я стояла як вкопана і витріщалась на хлопців, а наступні секунди були як у сповільненій зйомці. Фелікс з такою люттю і силою вдарив Ліама в обличчя, що я думала, той відлетить на пару метрів. Ліам впав на землю, але за мить вже знову стояв на ногах і кинувся на хлопця, той теж отримав по обличчю. Я кинулась до них і стала між ними.

– Досить! Припиніть!

Та мене ніхто не чув. Ну що за ідіотська ситуація?!

– Ти вляпався в таке лайно, не смій і її в це втягнути.

Я приголомшено подивилась на Ліама. Про що він говорить в біса говорить? А ще в нього розбита губа.

– Стулися, придурку! – прошипів Фелікс і не зважаючи на мене, знову пихнув Ліама. – Ти думаєш мені це треба? Зробити їй боляче? Та я краще злечу в обрив на мотоциклі. Не смій звинувачувати мене в чомусь, бо ти ні чорта не знаєш.

– А мені начхати! Не наближайся до неї, не втягуй її в своє лайно. Зрозумів?

За секунду Фелікс обійшов мене і знову вдарив хлопця.

– Феліксе! – я спробувала відтягти його. – Феліксе!

– Невже ти думаєш, твої слова хоч щось для мене значать? – гарикнув він на Ліама. – Я ніколи не зроблю їй боляче, – а тоді як ні в чому не бувало повернувся до мене, його голос пом’якшав, але залишився твердим. – Нам треба поговорити.

– Ким ти став? Я не впізнаю тебе, – я дивилась на колись свого найкращого друга і не розуміла, що з ним стало. Відчай і біль засіли в грудях. – Не зробиш боляче? Ти зробив мені боляче, коли відвернувся від мене, після зникнення сестри. Ти робив мені боляче кожен раз, коли проходив повз всі ці чотири роки, не помічаючи мене. І робиш боляче зараз, – я витримала паузу, щоб зібрати слова до купи. – Ти не вмієш дотримуватись своїх слів. Починаючи з тих, коли пообіцяв завжди бути поруч.

Весь час у мене в очах стояли сльози і я знала, що він їх бачить. Нехай бачить.

– Нес… – зовсім тихо з розпачем промовив він, тягнучись до мого обличчя. Я ухильнулась і ще трохи затримавши зоровий контакт, пішла до Ліама.

– Ходімо, – сказала йому, а може й не сказала, не знаю. І потягнула його за руку до машини. Тільки зараз я помітила, яка кількість людей зібралась навколо, спостерігаючи за нами. Та й байдуже.

В рекордні хвилини ми доїхали до мого будинку, за цей час ніхто не проронив ні слова. Продовжуючи сидіти в машині, я наважилась заговорити.

– Вибач. Мені так шкода…

– Не вибачайся, – перебив він мене. – Тобі нема за що вибачатись.

Тільки тоді поглянула на нього.

– Пішли в дім. Треба обробити рану.

– Просто подряпина, за день-два заживе.

– Ліаме, – він перевів погляд на мене. – Будь ласка. Дозволь мені хоча б це. Вдома нікого нема, – докинула на додачу я, раптом його це хвилює.

Він ледве кивнув і вийшов з автомобіля, я послідувала за ним. В будинку Ліам сів на стілець на кухні, поки я діставала аптечку. Поставивши коробку з медикаментами на стіл, стала шукати вату і перекис, а тоді змочила нею шматок вати.

– Не варто тобі було влазити в це. Я б сама впоралась, – мовила я, притискаючи вату до рани. – Ще й отримав по обличчю через мене. Двічі.

– Ну то й що? – відповідь мене здивувала. – Я ніколи не бачив, щоб ти сварилась з кимось. Чи навіть лаялась.

– Це не правда.

– А він був розлючений, навряд чи на тебе, скоріше вже на мене, але все ж таки.

– Він би мені нічого не зробив, – з абсолютною впевненістю я похитала головою, закінчивши обробляти рану.

– Скоріше за все. Але я не збирався це перевіряти.

– Тому ти кинувся йому під гарячу руку…

Я викинула шматок вати і взялася складати решту в аптечку. Натомість Ліам продовжив:

– Ти завжди допомагала мені. Це менше, що я міг зробити для тебе.

– Я ніколи нічого не просила в замін, – дорікнула я.

– Знаю.

Поставила аптечку на місце – на одну з верхніх полиць навісної шафи, – і розвернулась до хлопця.

– Мені справді незручно через цю ситуацію, – щиро промовила я.

– Господи… – невдоволено застогнавши, він піднявся з місця. – Та забудь ти про це. То була невеличка бійка – не перша і не остання в моєму житті, а це, – вказав на свою губу, – просто подряпина. Нічого страшного не сталось.

Я схилила голову. Звісно, він правий, але мені все одно не по собі.

– Гей, – він опинився прямо переді мною і легенько припідняв моє підборіддя пальцем. – Це така дрібниця. Не кори себе. Тим паче, ти ні в чому не винна.

Його палець, який він так і не прибрав, був на диво теплий, а я не могла відірвати погляд від його очей. Сірі. Ніколи не могла сказати це напевно. Дотепер.

Він нависав наді мною, стоячи майже впритул. Я важко ковтнула і це не лишилось непоміченим. Ліам подивився на мої губи, і все повітря з легень ніби викачали.

– Він ідіот. Я знав це ще тоді, коли він покинув тебе.