Розділ 3

Ми виконували доручення Іларії і я наглядала, як Фелікс підходить до кожної тваринки, звертається до неї на ім’я, щось говорить, чухає пузо. Він посміхався. Мене ще більше здивувало, що він знає ім’я кожної тваринки, а я натомість не знала майже жодної, хоч це звісно добре. За час, що мене не було, тваринок, яких я знала вже забрали і мене це неймовірно потішило.

Іларія попросила вигуляти Фінча, і Фелікс не зволікаючи, взяв велику собаку на руки і пішов на вулицю. Фінч старенький і ледве ходить, я пам’ятаю ще, як ми з Дафною гуляли з ним, щоправда тоді він ще ходив, тобто більше ходив.

Я ще більше здивувалась, бо схоже Фелікс робив це не вперше.

– Іларіє? – покликала я жінку, поки вичісувала Флеша. Ім’я, на диво, повністю описувало маленького песика, що не міг всидіти на місці. Іларія казала, що сьогодні-завтра його мають забрати.

– М?

Вона не відволікалась від миття собаки з великими вухами, схожого на бігля, але точно з якимось «домішком».

– Звідки ти знаєш Фелікса?

Якийсь час вона мовчала, мабуть роздумуючи чи варто відповідати.

– Вперше він прийшов через деякий час після того як ти перестала приходити. Сказав, що знає, як тобі важно знаходитись тут без сестри і що буде допомагати замість тебе. Він приходив рази три-чотири на місяць. Потім вже трохи рідше.

З кожною фразою, мої очі розширювались все більше.

– Я так розумію, ти не знала про це?

Я тільки похитала головою.

– Він говорив про тебе, не багато, бо ми мало спілкувались, та коли спілкувались то в більшості про тебе. Але не можна було не помітити, як ти дорога йому.

– Він не говорив зі мною чотири роки, – заперечила я. Це її здивувало.

– Але він твій друг. Ти ж про нього мені розповідала?

 Я кивнула і знову почала розчісували непосидючого Флеша, бо в якийсь момент просто застила.

Повернувшись, Фелікс поклав Фінча на його місце і сказав, що виведе погуляти Зевса і Тора. Він знову зник за дверима разом з собаками, а я посміхнулась від того як це звучало. Іларія полюбляла міфологію і часто називала тваринок, яких знаходила, на честь богів. Я розділяла її захоплення і навіть сама назвала пару-трійку цуциків і котиків.

На мої наміри вигуляти когось, Іларія без заперечень кивала, але Фелікс казав, що я надто легко вдягнута і йшов гуляти сам. Жінка кожен раз посміхалась і підмигувала мені, явно з якимось натяком.

Ми вийшли звідти тільки через декілька годин, коли вже давно потемніло, і зупинились біля мотоцикла.

– Чому ти не сказав, що приходив сюди?

– А нащо? – пожав плечима той. І дійсно.

– Але все одно дякую.

– За що? – він здивовано вигнув брови.

– Ти допомагав тут, коли я не могла, замінив мене. Це справді важливо для мене, я вже й забула наскільки. Тож… дякую.

– Не варто, – відмахнувся він, але я ще не закінчила.

– І за сьогоднішню поїздку, – посміхнулась, згадавши ті хвилини.

– Що завгодно заради твоєї посмішки, – тихо проговорив Фелікс, а тоді зупинився, ніби зрозумів, що сказав це в голос. Я витріщилася на нього.

Десь загуділи мотори, і Фелікс миттєво посерйознішавши, потупився кудись на дорогу. Я обернулась, намагаючись зрозуміти, що його так схвилювало.

Декілька мотоциклів промчалось повз.

– Ходи сюди, – він покликав руками до себе, все ще уважно кудись вдивляючись.

– Що? – перепитала я, ніби не розчувши.

– Іди до мене, – і поки я не зробила ні кроку, він сам опинився в притул до мене і притиснув до себе. Я обійняла його, ніби й не було цих чотирьох років. Звуки знов ставали гучнішими, а Феліксове тіло все більш напруженим. – Не показуй обличчя.

Судячи по звуку, в цей же ж час, до нас під’їхали мотоцикли і зупинились десь позаду мене.

– Феліксе, – почувся радісний голос чоловіка. – Це й справді ти. Ми тут проїжджали повз і побачили тебе.

– Чого тобі, Тарене? – Фелікс понизив голос, щоб здаватись більш загрозливим.

– Та просто вирішили привітатись.

– Чого ти такий грубий? – почувся ще один награно ображений чоловічий голос. Фелікс не відповів. – А це у нас хто? Невже у нашого малого з’явилась дівчина?

Нашого малого? Цей чувак аж надто зухвалий.

Роздалися кроки, хтось обходив нас з боку.

– Відвали, Деміане, – гарикнув Фелікс, ховаючи мене від чоловіка. Краєм ока побачила когось і одразу ж відвернулась, вткнувшись обличчям в груди Фелікса.

Якщо Фелікс сказав не показувати обличчя, значить я так і зроблю, не буду навмисно робити на зло навпаки. А потім вже з’ясую в чому справа.

– Ну ж бо, принцесо, ми не кусаємось, – далі провадив той Деміан. Принцеса? – Як тебе звати?

– До тебе не дійшло?! – друг ставав злим, а його руки на моїй талії стискали мене все сильніше.