Розділ 2

Мої очі розширюються до неможливого і я повертаюсь до нього. Наші погляди збігаються, у нього вигляд ніби здивований побачити мене тут і зараз. Тут я з ним солідарна.

Стан вчителя годі й описувати. Він зміг оговтатись тільки через деякий час:

– Містере Моултоне, ви розмовляєте з вчителем. Ще раз це повториться і підете до директора.

Фелікс нахилив уявний картуз, погоджуючись. Він здавався байдужим, але я бачила його напружені м’язи навіть зі свого місця. Я б засміялась з безглуздості ситуації, але таки стрималась. Будь-хто інший давно відправив би і його, і мене за такі репліки до директора, так ще й з лементом чи істерикою. Але Хофман «проковтував» все це вже чотири роки, та всі мої слова ніщо в порівнянню з Феліксовими. Мені стало навіть трохи шкода Хофмана, щоправда всього на мить.

– Отже, ваше завдання. Ви все ще маєте дослідити поведінку тварин у зимовий період. Але на цей раз ви повинні відвідати місцевий притулок для тварин, зоопарк, зоомагазин чи ферму, можете навіть включити сюди своїх домашніх тварин – це було б чудово, ви б знали різницю в їх поведінці тепер і в теплий період. Вам потрібно спостерігати за поведінкою тварин в зимовий період, фіксуючи їхню активність протягом дня: коли вони найактивніші, як змінюється їхня поведінка в холодні періоди, як вони адаптуються до низьких температур. Робота також може включати збирання даних про раціон і середовище проживання тварин взимку.

Він обійшов свій стіл і обперся о нього спереду, тримаючи в руках листок.

– Виковувати будете в парах. І оскільки вас тепер парна кількість, то і напарників всім вистачить.

Поки від зачитував список напарників, мене почало трясти. Вже більшість імен позаду, а моє ім’я і Фелікса ще не прозвучало. Закон підлості?

Хоча… Ні, я хочу опинитись з ним в парі, хочу побачити його реакцію і що він буде робити. Це він мене уникає, а не я його, і так, я на нього зла через це, але все одно найбільше хочу знову хоча б поговорити, як раніше.

– Моултон і Кінкейд.

Хофман закінчив читати список, а моє серце шалено загупало – ми і справді разом в парі.

– Сьогодні у вас більше уроків нема, я вас відпускаю, тож можете вже йти виконувати роботу. Принесете готову презентацію в четвер, на заняття. Питання?

Два з половиною дні на виконання, два дні з Феліксом і можливістю з’ясувати все.

– Можна помінятись напарниками? – від голосу – запитання – Фелікса стало… боляче, більше ніж можу визнати.

От що я йому зробила?

– Ні, – сказав як відрізав викладач. Ну я вдячна йому, принаймні за принциповість, що не змінилась з роками.

Поки я чекала, коли він підійде, більшість пар вже пішла виконувати завдання чи принаймні обговорювала щось. Кусаючи губи, ніяк не могла наважитися встати і піти до нього. Невже я справді розраховувала, що він підійде до мене? Коли я вже зовсім зневірилась, хтось таки сів на стілець поряд.

Я вдихнула глибше, відчуваючи його запах. Свіжість, як після дощу, і ваніль. Принаймні це не змінилось за чотири роки. Кожен раз коли я хоч віддалено відчувала цей запах, не могла зрушити з місця поки він остаточно не вивітриться. Такий рідний і приємний.

– Я йду в притулок, ти в зоопарк. Свої записи скинеш мені, я зроблю презентацію і скину Хофману, – скомандував Фелікс, потупивши погляд в стіл.

Я ж натомість втупилась в нього. Мені почулось? Прошу, скажіть, що почулось.

–  Ні.

Він стиснув щелепи.

– Значить я піду в зоопарк, – на цих словах він почав підніматись. Я схватила його за руку і роздратовано повторила:

– Я сказала, ні.

– Окей, я зроблю все сам.

Фелікс хотів ступити крок, але я посилала хватку, утримуючи його поряд.

– Ні, ми зробимо це разом, так як сказав вчитель.

– Цей йолоп не буде вказувати мені, що робити.

Його рука під моєю напружилась, а я не могла відірвати очей від нього. Біль в грудях посилилась. За весь цей час він жодного разу не глянув на мене.

– Я тобі кажу, ми зробимо це разом. Від початку і до кінця.

Він тяжко видохнув, ніби я вдарила його і заплющив очі.

– Ти навіть подивитись на мене не можеш? – мій голос зірвався, а нижня губа затряслася. Я дивилась, а він все мовчав і не рухався. – Чудово, – я різко підскочила з місця, запихуючи книжки в рюкзак. – І далі не дивись на мене. Я сама все зроблю, можеш не хвилюватись.

Вийшла з кабінету, не озирнувшись. Швидко несячись коридорами до виходу, я продовжувала бубоніти:

– Ну і пішов ти, Феліксе. Ти мені більше не потрібен. Ідіот. Бачити тебе не хочу.

Вирішивши, що до притулку не надто далеко, я пішла пішки і надалі лаючись на Фелікса, що й не помітила, як покотились сльози. Вже давно заборонила собі плакати, біль уходила зі злістю, але не зараз.

Я вже вийшла на дорогу, тротуар був на рівні з трасою, розділений тільки смугою. Як загудів мотор, роздалось ревіння мотоцикла. І за секунду хтось зупинився біля мене.