Розділ 1

Наш час

Те саме місто, ті самі обличчя. Чотири роки я бачу її в кожному кутку, в кожній повз проходящій людині. Ніхто не говорив, як жити, коли важлива людина зникає у темряві без сліду.

Чому цьому не вчать в школі? Важливіше знати структуру атома чи як розмножуються рослини.

Поділок день важкий. Черговий день в школі, знову всі ці співчуваючі погляди. Кожен день одне і теж, але сьогодні все трохи по-іншому. Сьогодні рівно чотири роки, як вона зникла. Чорт забирай, вже чотири роки…

Крокуючи коридором школи, я направлялась прямо до столової, ігноруючи чергове співчутливе висловлювання, ледь не пропустила подруг, які стояли посеред коридору.

– Ванессо, – радісно крикнула Стелла. Я підійшла до подруг і обійняла обох. – Куди ти так неслась?

– Хотіла кави купити, – визнала я. Кожен рік в цей день на маму неможливо поглянути. Не те, щоб в інші дні було набагато краще, але все ж цей день має від початку похмурий настрій. Я її звісно не засуджую, бо сама по суті така сама, але так стає тільки болючіше. Тож кожен раз я намагаюсь менше стикатись з батьками, принаймні зранку, і по швидше піти в школу. Та тут не краще.

Я навіть не снідала, бо не особливо полюбляю з просоння запихувати їжу в себе. Подумала може хоч кава допоможе.

– Як ти? – обережно спитала Міллі. Подруга з дитинства мала майже таке ж темне каштанове волосся, як і в мене, тільки на якийсь тон світліше і не хвилясте.

– Семестр ще не встиг початися, а я вже хочу щоб він закінчився, – як могла спокійно відповіла я.

– Та годі тобі, не будь такою злюкою, – посміхнулась Стелла. Блондинка могла так само раптово спалахувати, як її волосся іноді на сонці здавалось більш рудим, ніж білим.

– Я не встигла зайти в школу, на мене вже всі встигли поглазіти. Я спиною відчуваю їх погляди. Одна половина висловлює мені «щирі співчуття», а інша просто дивиться, наче їм більше нема чим зайнятись.

– Я думала, за чотири роки ти вже звикла, – якось сумно пожала плечима Міллі.

– А я думала, що за чотири роки всі вже забудуть, – подивилась я на неї. – Як бачиш, ми обидві були не праві.

Ніколи не забуду той день чотири роки тому, але вже опускаються руки, надія згасає. Якщо поліція нічого не змогла зробити, то що можу я? Колись я більше за батьків тормошила копів, щоб вони робили свою роботу, мене мабуть знає чи не кожен поліцейський в місті. Та все марно. В січні того року йшло багато снігу і сліди, якщо вони були, замело ледь не одразу. По місту все ще розклеєні об’яви про розшук двох підлітків.

Я ніколи не припиняла вірити, що вона жива. Десь, хай і не з нами, але все ж таки жива. Вони обидва.

– Так, гаразд, – посміхнулась Стелла. – Це наш останній семестр в школі, давайте зробимо його незабутнім.

– Тільки я хочу – це все по швидше забути, – все ще беземоційно сказала я.

– Припини, – твердо проговорила та. – Годі киснути, забудь про тих ідіотів і проживи цей рік, як ти хочеш.

***

Одразу після третього уроку, в коридорі мене зупинив Ліам і попросив конспект з минулого заняття з географії.

– Круто, дякую, ти супер, – він посміхнувшись, доторкнувся до мого плеча і пішов до друзів.

Я дивилась у слід Ліама, який, уже не вперше, просто попросив у мене конспект, але, як і раніше, це дає якісь приємні відчуття. Пару хвилин, про які буду думати і згадувати весь день. Дрібниця, як зробила трішки щасливішою… Хоча кому яке діло і тим паче йому.

– Ну коли ти вже йому скажеш? – спитала Міллі, дивлячись як я проводжаю поглядом хлопця.

– Ти про що? – перепитала я і ще на декілька секунд затримавши погляд, повернулась до подруг.

– Про те, що ти на нього запала, – посміхнулась та.

– Що? Що за фігня? Не мели дурниць, – для більшої переконливості я наморщила носа і зсунула брови.

– Ну звичайно, – гмикнула Стелла.

– Йому просто треба мої конспекти…

– Він міг би попросити їх у будь кого, – запевнила Міллі. – А він звертається тільки до тебе. І ви ж норм ладнаєте.

– Конспекти він у мене питає, бо більше ніхто з класу їх не пише, – пояснила.

– Ей, а ми?

– Ви теж їх у мене переписуєте, – іронічно гмикнула. – Йому треба мої мізки. От і все. Того… Просто забудьте про це, – на якусь секунду мені стало сумно, ну може трохи більше секунди.

– Ой, та годі тобі.

– Ні, серйозно. Досить вже.

– Та чого ти? Просто скажи йому. І буде, що буде, – стрельнула плечима Міллі. А Стелла, на диво, мовчала. Не впевнена, але схоже він їй не надто подобається.

– Моя проблема десь метр сімдесят п’ять зростом, – нагадала подругам, дивлячись як до Ліама підійшла дівчина і поцілувавши його, стала поряд так, щоб він обнімав її за талію. Як же я її ненавиджу і ні, це не через Ліама, точніше не тільки через нього. Грейс просто не приємна персона, яку всі навколо чомусь люблять. Чорне волосся яскраво контрастує з блондинистим волоссям Ліама і до того ж чудово зображує її як людину. Може я й справді упереджено до неї ставлюсь, але як вже є.