Розділ 60. Епілог — Шість місяців потому

Березень. Шість місяців після Берліна.

Субота. Ранок.

Вадим прокинувся о дев'ятій від запаху кави і смаженого бекону.

Він посміхнувся, не відкриваючи очі. Олена готувала сніданок — рідкість для неї, яка зазвичай спала до одинадцятої у вихідні.

Встав, накинув халат, пішов на кухню.

Олена стояла біля плити, у його великій футболці, босоніж, готуючи яєшню.

— Доброго ранку, — він обійняв її ззаду, поцілував у шию.

— Доброго ранку. Голодний?

— Дуже. Але спочатку — чому ти встала так рано?

Вона повернулася до нього, у очах — щось незвичайне. Хвилювання? Радість? Страх?

— Сідай. Треба поговорити.

Серце калатнуло. "Треба поговорити" — ніколи не звучало добре.

— Що сталося?

— Сідай спочатку.

Він сів. Вона поставила тарілки зі сніданком, сіла навпроти.

— Так, — він нервово запитав. — Що?

Вона глибоко вдихнула, потім усміхнулася — широко, сяюче.

— Я вагітна.

Час зупинився.

Вадим дивився на неї, не розуміючи спочатку.

— Що?

— Я вагітна. Два тижні затримки. Зробила тест вчора. Три тести. Всі позитивні.

Він продовжував дивитися, обробляючи інформацію.

— Ти... ми... дитина?

— Так, — вона засміялася крізь сльози. — Ми робимо дитину.

Він підскочив, підняв її, закрутив.

— Боже! Боже! Ми робимо дитину!

— Обережно! — вона засміялася. — Я вагітна, пам'ятаєш?

Він опустив її, але не відпустив.

— Коли? Як давно?

— Лікар сказав приблизно шість тижнів. Значить, кінець січня. Пам'ятаєш той вікенд, коли їздили на дачу Демида?

— Пам'ятаю, — він усміхався так широко, що щоки боліли.

— Мабуть, тоді.

Він поклав руку на її живіт — ще плаский, нічого не видно.

— Там дитина. Наша дитина.

— Так. Наша дитина.

Вони стояли обійнявшись на кухні, плачучи і сміючись одночасно.

***

Після сніданку вони сиділи на дивані, не можучи перестати усміхатися.

— Треба сказати Демиду, — Вадим сказав.

— Сьогодні? Так швидко?

— Так. Я не можу тримати це в собі. Він стане дядьком!

Олена засміялася.

— Гаразд. Подзвонимо.

Вони зателефонували. Демид відповів після трьох гудків.

— Вадим! Що сталося?

— Нічого поганого. Хороші новини. Дуже хороші.

— Ну?

— Олена вагітна.

Тиша на іншому кінці. Потім — крик Євгенії на задньому плані.

— ЩО?! СПРАВДІ?!

Демид засміявся.

— Вітаю, брате! Це неймовірно!

— Дякую. Я... я не можу повірити. Ми робимо дитину.

— Коли народження?

— Жовтень. Приблизно середина жовтня.

— Ми приїдемо сьогодні. Святкувати. Не заперечуйте.

— Не заперечуємо, — Вадим засміявся.

***

Увечері Демид і Євгенія прийшли з шампанським і подарунками.

— Це рано, — Олена засміялася, дивлячись на маленьку плюшеву іграшку. — Дитина ще навіть не народилася.

— Ніколи не рано, — Євгенія обійняла її. — Вітаю. Ти будеш чудовою мамою.

— Дякую. Я так нервую.

— Це нормально. Всі нервують. Але ти впораєшся. У тебе є Вадим. Є ми. Є родина.

Вони вечеряли, святкували, розмовляли про майбутнє.

— Хлопчик чи дівчинка? — Демид запитав.

— Не знаємо ще, — Вадим відповів. — Занадто рано. Але якщо хлопчик — Саша. Якщо дівчинка — Соня.

— Красиві імена, — Євгенія схвалила.

***

Пізно ввечері, коли гості пішли, Вадим і Олена лежали у ліжку.

— Реально? — він запитав. — Це реально відбувається?

— Так. Дуже реально.

Він поклав руку на її живіт знову.

— Привіт, малюк. Я твій тато. Не можу дочекатися зустрічі з тобою.

Олена заплакала — гормони вже починали працювати.

— Ти будеш чудовим татом.

— Ти думаєш?

— Знаю. Бо ти добрий. Чесний. Сильний. Любишь. Все, що потрібно дитині.

Він поцілував її.

— Дякую. За те, що даєш мені цей шанс. Бути татом. Створити родину.

— Дякую тобі. За те, що став тією людиною, з якою я хочу це робити.

***

Кілька тижнів потому.

Березень перейшов у квітень. Олена мала ранкову нудоту, але справлялася. Вадим був на небі від щастя — турбувався про неї, готував, допомагав у всьому.

Робота йшла добре. Німецький контракт виконувався ідеально. Клаус був задоволений. Навіть натякнув на продовження і розширення.

У квітні вони купили будинок. Не великий особняк, але затишний будинок за містом. Три спальні. Сад. Місце для дитини, щоб рости.

— Це ідеально, — Олена сказала, стоячи у майбутній дитячій кімнаті. — Тут вона чи він зросте.

— Так, — Вадим обійняв її. — Наша дитина. У нашому домі. У нашому житті.

***

**Червень. Другий триместр.**

Живіт Олени округлився. Вона світилася — буквально світилася. Вадим не міг відірвати від неї погляд.

Вони дізналися стать. Дівчинка.

Соня. Їхня Соня.

— Дівчинка, — Вадим плакав, коли лікар сказав. — У нас буде дівчинка.

— Так, — Олена теж плакала. — Наша Соня.

Вони почали готувати дитячу кімнату. Рожеві стіни. Білі меблі. Іграшки. Книжки.

— Вона матиме все, — Вадим сказав одного вечора, збираючи ліжечко. — Все, чого я не мав. Любов. Стабільність. Батьків, які присутні.

— Так, — Олена погодилася. — Вона матиме найкраще життя.

***

Вересень. Третій триместр.

Олена була величезною — її слова, не Вадима. Він думав, вона була прекрасною.

— Я як кит, — вона скаржилася.

— Ти як богиня, — він виправляв.

— Лестощі не допоможуть. Я все одно змушу тебе масажувати мої ноги.

— З радістю.

Вони були готові. Сумка для пологового будинку запакована. Маршрут спланований. Імена для лікарів збережені у телефоні.

— Ще місяць, — Олена сказала одного вечора. — Місяць, і вона тут.

— Я так нервую, — Вадим зізнався.

— Я теж. Але також — не можу дочекатися. Хочу побачити її. Тримати. Знати, що вона реальна.

— Вона реальна, — він поклав руку на живіт. Дитина штовхнулася у відповідь. — Дивись. Вона каже привіт.