Розділ 59. Повернення

Київ. Аеропорт "Бориспіль". Вісім вечора.

Літак приземлився вчасно. Вадим пройшов паспортний контроль, забрав валізу, вийшов до зони зустрічі.

Олена чекала з букетом квітів і найширшою усмішкою, яку він коли-небудь бачив.

Як тільки побачила його, кинулася обіймати.

— Ти зробив це! — вона закричала. — Ти зробив це!

Він підняв її, закрутив. Люди навколо дивилися, усміхалися.

— Я зробив, — він засміявся. — Не можу повірити, але зробив.

Вона поцілувала його — довго, не звертаючи уваги на тих, хто спостерігав.

— Розказуй! Хочу знати все!

— У машині. Обіцяю.

***

Дорога додому.

Вадим розповідав. Кожну деталь. Як увійшов до офісу. Як Клаус запитував. Як він розповідав свою історію. Правду. Без прикрас.

— І він просто підписав? — Олена не могла повірити.

— Не одразу. Спочатку довгий мовчанка. Потім запитав про тебе. Про наш шлюб. Про дітей.

— Про мене?

— Так. Питав, чи одружений я. Потім сказав щось про те, що важливо не те, що зробив, а те, як відповів на це. Як виріс.

Олена витерла сльози.

— Він мудра людина.

— Так. І справедлива. Дав мені шанс. Я вічно вдячний.

Вона взяла його руку.

— Ти заслужив цей шанс. Роками працював для цього. Змінювався. Боровся. Це не везіння. Це результат твоєї роботи.

— Але без тебе я б не зміг. Ти підштовхнула мене бути чесним. Говорити правду.

— Ми команда, — вона усміхнулася. — Разом ми непереможні.

***

Квартира. Дев'ята вечора.

Олена приготувала сюрприз. Столик накритий. Свічки. Вино. Їжа — його улюблена, стейк з картоплею.

— Коли ти встигла? — він здивувався.

— Готувала весь день. Знала, що ти зробиш це. Не сумнівалася ні секунди.

Вони сіли, почали вечеряти.

— Тост, — Олена підняла келих. — За тебе. За твою силу. За твою чесність. За те, що ти подолав усе і довів, що заслуговуєш на це.

— За нас, — Вадим додав. — За те, що ми разом. За те, що підтримуємо одне одного. За наше майбутнє.

Вони чокнулися, випили.

— Двісті тисяч доларів, — Олена сказала. — Це змінює все.

— Так. Ми можемо купити будинок. Великий, за містом. Із садом. Місцем для дітей.

— Дітей, — вона повторила, усміхаючись. — Восени, пам'ятаєш?

— Пам'ятаю. Ти готова?

— Більш ніж. Ти?

— Так. Після сьогодні — я готовий до всього. До будь-яких викликів. До будь-якого майбутнього.

***

Після вечері вони сиділи на дивані, обійнявшись.

— Вадим?

— Так?

— Я горда тобою. Так горда. Не тільки за сьогодні. За все. За те, ким ти став.

Він поцілував її чоло.

— Дякую. За віру. Навіть коли я сам не вірив.

— Завжди вірила. Завжди вірюватиму.

Вони сиділи мовчки, слухаючи тишу квартири.

— Що далі? — Олена запитала.

— Контракт починається наступного місяця. Треба готувати команду. Максим допоможе. Але також... хочу взяти тиждень відпустки перед початком.

— Ще одну поїздку?

— Ні. Просто тиждень вдома. З тобою. Відпочити. Насолодитися. Перед тим, як почнеться вихор роботи.

— Звучить ідеально.

— І восени... — він подивився на неї серйозно. — Восени ми почнемо намагатися. З дитиною. Згоден?

— Згоден, — вона усміхнулася. — Більш ніж.

Вони поцілувалися.

***

Пізно ввечері, о першій ночі, вони лежали у ліжку.

— Не можу заснути, — Олена сказала. — Занадто схвильована.

— Я теж. Сьогодні був один з найважливіших днів мого життя.

— Після весілля?

— Після весілля, — він підтвердив. — Сьогодні я довів щось собі. Що я більше, ніж минуле. Що я заслуговую на успіх. На щастя. На тебе.

— Ти завжди заслуговував на все це. Просто тепер ти нарешті сам це зрозумів.

Він обійняв її міцніше.

— Дякую. За все. Не знаю, де б я був без тебе.

— Ти б знайшов шлях. Але я рада, що була поруч, щоб допомогти.

Вони заснули щасливі, обійнявшись, готові до майбутнього.

Контракт підписано.

Минуле подолано.

Майбутнє відкрите.

І попереду було так багато.

Робота. Будинок. Діти. Життя.

Все, про що мріяли.

Разом.

Назавжди.

---