Розділ 58. Зустріч з Клаусом

Берлін. Офісний район Міттє. Дев'ята година сорок п'ять хвилин ранку.

Вадим стояв перед високою будівлею зі скла і сталі. Штаб-квартира компанії Клауса — "Schneider Security Solutions".

П'ятнадцять хвилин до зустрічі.

Він вдихнув глибоко, намагаючись заспокоїти серце, що калатало.

"Правда. З серця," — він нагадав собі слова Олени.

Увійшов.

***

Рецепція була мінімалістичною — біла, чиста, сучасна. Молода жінка за стійкою усміхнулася.

— Guten Morgen. Як можу допомогти?

— Доброго ранку. У мене зустріч з паном Шнайдером. О десятій. Вадим Ковальчук.

Вона перевірила комп'ютер, кивнула.

— Так, ви у списку. Будь ласка, пройдіть ліфтом на восьмий поверх. Асистент пана Шнайдера зустріне вас.

— Дякую.

Ліфт їхав тихо, швидко. Вадим дивився на своє відображення у дзеркальних дверях. Костюм сидів ідеально. Краватка на місці. Волосся акуратне.

Зовні — бізнесмен. Успішний. Впевнений.

Всередині — буря.

***

Восьмий поверх. Двері відкрилися.

Асистент — чоловік близько п'ятдесяти, у окулярах — чекав.

— Пан Ковальчук?

— Так.

— Ласкаво просимо. Я Герхард, асистент пана Шнайдера. Слідуйте за мною, будь ласка.

Вони пройшли коридором — довгим, з панорамними вікнами, що виходили на Берлін. Місто розстилалося внизу — сірі дахи, зелені парки, телевежа вдалині.

Зупинилися біля великих дубових дверей.

— Пан Шнайдер чекає. Можете входити.

Герхард постукав, відкрив двері.

— Пан Ковальчук прибув.

— Дякую, Герхард. Попроси увійти.

Голос був глибоким, авторитетним.

Вадим увійшов.

***

Кабінет був великим, але не помпезним. Дерев'яний стіл. Книжкові полиці. Картина на стіні — абстракція. Вікна від підлоги до стелі.

За столом сидів Клаус Шнайдер.

Вадим бачив його на відео під час першої зустрічі рік тому. Але особисто — вперше.

Клаус був близько шістдесяти. Сиве волосся, акуратно підстрижене. Окуляри у тонкій оправі. Костюм темно-синій, бездоганний. Обличчя серйозне, але не вороже.

Він встав, простягнув руку.

— Пан Ковальчук. Нарешті зустрічаємося особисто.

Вадим потиснув руку — міцно, але не агресивно.

— Дякую, що приділили час, пане Шнайдер.

— Сідайте, будь ласка.

Клаус вказав на крісло навпроти столу. Вадим сів. Поклав портфель збоку.

Клаус сів теж, сплів пальці на столі, подивився на Вадима уважно.

Пауза. Довга. Незручна.

Нарешті Клаус заговорив.

— Пан Ковальчук. Вадим. Можу називати вас Вадим?

— Звісно.

— Вадим. Я запросив вас сюди з конкретною причиною. Ви знаєте яку?

— Так. Ви дізналися про моє минуле. Про в'язницю. Про те, ким я був. І у вас виникли сумніви щодо контракту.

Клаус кивнув.

— Правильно. Ваш партнер, пан Коваленко, був тут місяць тому. Він представив переконливі аргументи. Документи. Рекомендації. Я вирішив дати шанс. Але з умовою — особиста зустріч з вами.

— Чому?

— Бо я хочу подивитися вам в очі. Почути вашу історію з ваших вуст. Зрозуміти, хто ви. Не на папері. А насправді.

Вадим кивнув повільно.

— Я розумію.

Клаус відкинувся у кріслі.

— Тоді розкажіть. Вашу історію. Від початку.

***

Вадим вдихнув глибоко.

"Правда. З серця."

Він почав.

— Мені було двадцять вісім, коли я потрапив у в'язницю. Два роки відсидки за напад. Я... я був іншою людиною тоді. Злим. Втраченим. Зробив вибір, який змінив моє життя. У найгірший спосіб.

Клаус слухав мовчки, обличчя нейтральне.

— У в'язниці я думав, що моє життя закінчилося. Що немає майбутнього. Що я назавжди буду тим хлопцем, що зробив ту помилку.

Він зробив паузу.

— Але там була програма реабілітації. Терапія. Групові сесії. Спочатку я не вірив у це. Думав, це марна трата часу. Але психологиня — вона не здалася на мені. Продовжувала копати. Змушувала дивитися на себе чесно. Бачити, чому я зробив те, що зробив.

— І що ви побачили? — Клаус запитав тихо.

— Страх. Гнів. Відчуття, що життя несправедливе. Що всі проти мене. Я виправдовував свої дії цим. Але насправді — я був просто слабким. Боявся змінюватися. Боявся брати відповідальність.

Вадим подивився Клаусу прямо в очі.

— У в'язниці я зрозумів щось. Що я можу залишитися тією людиною — злою, ображеною, слабкою. Або можу змінитися. Стати кимось іншим. Кращим. Це був мій вибір. Ніхто інший не міг зробити його за мене.

— І ви обрали змінитися, — Клаус констатував.

— Так. Я обрав змінитися. Пройшов усю програму. Працював над собою. Читав. Вчився. Коли вийшов, мій брат допоміг мені почати. Дав інвестицію. Я побудував компанію з нуля.

***

Клаус встав, підійшов до вікна, дивлячись на місто.

— Ваша компанія успішна. Це факт. Сорок співробітників. Міжнародні контракти. Клієнти задоволені. Ваш партнер показав мені цифри. Вражаюче Клаус встав, підійшов до вікна, дивлячись на місто.
— Ваша компанія успішна. Це факт. Сорок співробітників. Міжнародні контракти. Клієнти задоволені. Ваш партнер показав мені цифри. Вражаюче.
Він повернувся до Вадима.
— Але знаєте, що мене турбує?
— Що?
— Репутаційний ризик. Мої партнери, мої боси — якщо вони дізнаються, що я працюю з кимось, хто має кримінальне минуле... питання виникнуть. "Чому ти не перевірив? Чому ризикував?"
Вадим кивнув.
— Я розумію. І я не можу змінити факт мого минулого. Воно є. Воно буде завжди. Я можу тільки показати, хто я зараз.
— І хто ви зараз?
Вадим встав, подивився Клаусу прямо в очі.
— Я людина, яка зробила жахливу помилку. Поранила когось. Пішла у в'язницю. Заслужено. Я не виправдовую це. Не намагаюся зменшити.
Він зробив крок ближче.
— Але у в'язниці я зробив інший вибір. Не лишитися жертвою обставин. Не звинувачувати всіх інших. А взяти відповідальність. Змінитися. Стати кращим.
— Легко говорити, — Клаус сказав тихо. — Важче робити.
— Так. Це було найважче, що я робив. Важче, ніж відсидка. Важче, ніж починати бізнес з нуля. Визнати, що ти був неправий. Що ти заподіяв біль. Що ти повинен щодня доводити, що змінився.
Клаус повернувся до столу, сів.
— Вадим. Я керівник великої компанії. Я приймаю рішення на основі фактів. Ризиків. Вигод. Але також — інтуїції. Відчуття людини.
Він сплів пальці.
— Коли ваш партнер був тут, він переконав мене фактами. Цифрами. Документами. Але я все одно мав сумніви. Бо папір — це папір. Люди — складніші.
— І тепер? — Вадим запитав тихо.
Клаус подивився на нього довго. Оцінюючи. Зважуючи.
— Тепер я бачу людину, яка не приховує. Не брехає. Не виправдовується. Я бачу чесність. А чесність — рідкісна річ у бізнесі.
Він відкрив ящик столу, дістав папку.
— У мене тут два документи. Один — розірвання контракту. Другий — повний контракт. Двісті тисяч доларів. Шість місяців роботи з можливістю продовження.
Вадим затамував подих.
— Я можу підписати будь-який. Залежить від мого рішення. Прямо зараз.
Пауза здавалася вічністю.
Клаус взяв ручку. Подивився на обидва документи.
Потім — на Вадима.
— Ви одружені?
Питання застало Вадима зненацька.
— Так. Місяць тому.
— Діти?
— Поки що ні. Але плануємо. Восени почнемо намагатися.
Клаус усміхнувся — вперше за зустріч.
— Я одружений тридцять п'ять років. Троє дітей. Четверо онуків. Знаєте, що я навчився за ці роки?
— Що?
— Що люди не ідеальні. Всі роблять помилки. Питання не в тому, що ти зробив. А в тому, як ти відповів на це. Чи виріс. Чи навчився. Чи став кращим.
Він узяв ручку, підписав документ.
Другий документ. Повний контракт.
Посунув його до Вадима.
— Вітаю. Двісті тисяч доларів. Шість місяців. Починаємо наступного місяця.
Вадим дивився на документ, не вірячи.
— Ви... ви впевнені?
— Абсолютно. Ви довели мені те, що мені треба було знати. Що ви людина слова. Людина чесності. І це важливіше за будь-яке минуле.
Вадим відчув, як очі наповнюються слізьми. Він швидко витер їх.
— Дякую. Дякую за довіру. Я не підведу.
— Я знаю. Інакше не підписав би.
Клаус встав, простягнув руку.
— Ласкаво просимо до партнерства, Вадим.
Вадим потиснув руку — міцно, вдячно.
— Дякую, пане Шнайдер. Це багато означає.
— Називайте мене Клаус. Ми тепер партнери.
Вадим вийшов з будівлі о одинадцятій ранку.
Сонце світило. Берлін був шумним, живим.
Але він нічого не бачив. Тільки відчував.
Полегшення. Радість. Вдячність.
Він зробив це. Він переконав Клауса. Повний контракт. Двісті тисяч доларів.
Дістав телефон, набрав Олену.
Вона відповіла після першого гудка.
— Ну? Як пройшло?
— Він підписав, — Вадим сказав, голос тремтів. — Повний контракт. Двісті тисяч.
Олена закричала від радості на іншому кінці.
— Я знала! Я знала, що ти зможеш!
— Він повірив мені. Я розповів правду. І він повірив.
— Бо правда завжди перемагає. Завжди.
— Дякую. За те, що підштовхнула мене. За те, що вірила.
— Я завжди вірила. Повертайся додому. Будемо святкувати.
— Літак о четвертій. Буду вдома о восьмій вечора.
— Чекатиму. Люблю тебе.
— Люблю тебе теж.
Він повісив слухавку, стояв посеред вулиці, усміхаючись.
Він зробив це.
Подолав минуле.
Довів, що він більше, ніж помилки.
І тепер майбутнє було відкритим.
Повним можливостей.
Надії.
Щастя.
Разом з Оленою.
Назавжди.