Розділ 57. Адаптація

Перший тиждень вдома.

Життя швидко повернулося до рутини.

Будильники о сьомій. Робота з восьмої до шостої. Дорога додому у заторах. Вечеря. Серіали. Сон.

Повторювати.

До середи Вадим відчував, ніби Мальдіви були місяці тому, а не тиждень.

Олена теж.

— Я вже забуваю, як виглядав океан, — вона зітхнула вечером у середу, лежачи на дивані.

— Подивися фото, — Вадим запропонував.

— Це не те саме.

— Я знаю.

Вони мовчали.

— Але знаєш що? — Олена раптом сказала. — Ми обіцяли. Пам'ятаєш? Одна ніч на тиждень тільки для нас.

Вадим подивився на неї.

— Ти права. Ми обіцяли.

— Тоді давай. П'ятниця. Жодної роботи. Жодних телефонів. Тільки ми.

— Що будемо робити?

— Не знаю. Подумаємо. Але обіцянка є обіцянка.

— Гаразд. П'ятниця. Наша ніч.

***

П'ятниця. Перша "наша ніч".

Вадим прийшов додому о шостій — раніше, ніж зазвичай. Олена теж.

— Телефони, — вона простягнула руку.

— Що?

— Телефони. Віддай. Складемо їх у ящик до завтра.

Вадим вагався.

— А якщо Максим подзвонить? Або клієнт?

— Вони почекають. Одна ніч. Дванадцять годин. Ми заслуговуємо.

Він зітхнув, дістав телефон, поклав у її руку. Вона додала свій. Обидва телефони пішли у ящик комода. Вона закрила його.

— Ось. Тепер ми вільні.

— Що тепер?

— Готуємо разом. Щось складне. Те, на що зазвичай немає часу.

Вони обрали рецепт — лазанья з нуля. Тісто, соус болоньєзе, бешамель, все самостійно.

Процес тривав дві години. Вони готували разом, сміялися, коли щось йшло не так, пили вино.

— Це весело, — Олена сказала, замішуючи соус.

— Так. Давно ми не робили щось таке разом.

— Саме тому треба робити частіше.

Лазанья вийшла ідеальною. Вони їли повільно, розмовляючи, без відволікань.

Після вечері — гра. Вони дістали стару настільну гру, яку купили рік тому, але ніколи не грали. "Монополія".

— Серйозно? — Вадим засміявся. — Монополія? Це триватиме годинами.

— У нас є годинами. Вся ніч.

Вони грали. Купували вулиці. Будували готелі. Сварилися граючи, коли хтось банкрутував.

О одинадцятій Олена виграла.

— Я королева нерухомості! — вона підняла руки перемогою.

— Ти безжальна бізнес-леді, — Вадим засміявся.

Вони лягли спати пізно, о першій ночі. Але щасливі.

— Це було добре, — Олена сказала у темряві.

— Так. Треба робити це кожну п'ятницю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

***

Другий тиждень.

Робота продовжувалася. Вадим мав кілька нових клієнтів. Олена — складний випадок, клієнт з важкою травмою.

Але вони тримали обіцянку. П'ятниця — їхня ніч. Без телефонів. Без роботи.

Цього разу вони пішли на прогулянку містом. Вечірній Київ. Вогні. Вулиці. Просто йшли, тримаючись за руки, розмовляючи.

— Я люблю це місто, — Олена сказала.

— Я теж. Особливо вечором. Коли все тихіше.

Вони зупинилися у маленькій кав'ярні, випили какао, їли тістечка.

— Знаєш, що я помітила? — Олена сказала.

— Що?

— Ми щасливіші. Навіть з рутиною. Навіть з роботою. Щось змінилося.

— Мальдіви змінили нас.

— Так. Або ми дозволили собі змінитися.

Вадим кивнув.

— Можливо, обоє.

***

Третій тиждень. Понеділок.

Максим зайшов до кабінету Вадима зранку.

— Вадим, нагадую — Берлін наступного понеділка. Зустріч з Клаусом о десятій ранку.

Вадим завмер.

— Вже? Так швидко?

— Пройшло три тижні з Мальдівів. Ми домовлялися на кінець серпня. Це кінець серпня.

— Так. Ти правий.

Максим сів.

— Ти готовий?

— Не знаю, — Вадим чесно відповів. — Думаю так. Але нервую.

— Це нормально. Це важлива зустріч.

— Я маю переконати його. Що моє минуле не визначає мене. Що я надійний партнер.

— Ти і є. Ти просто маєш показати йому це.

Вадим кивнув, але тривога росла.

***

Увечері. Вдома.

— Берлін наступного понеділка, — Вадим сказав Олені за вечерею.

Вона подивилася на нього.

— Так швидко?

— Так. Максим нагадав сьогодні.

— Як ти себе відчуваєш?

— Нервую. Дуже нервую.

Вона взяла його руку.

— Ти готовий. Ти сильний. Чесний. Успішний. Клаус побачить це.

— А якщо ні? Що якщо він побачить тільки в'язницю? Помилки? Минуле?

— Тоді він дурень. Але я не думаю, що він дурень. Він бізнесмен. Він бачить цифри. Результати. Твоя компанія успішна. Клієнти задоволені. Це факти.

Вадим видихнув.

— Ти права. Я знаю, що права. Але страх не слухає логіку.

— Тоді дай страху бути. Але не дозволяй йому керувати тобою.

Він подивився на неї.

— Як ти стала такою мудрою?

— Я психологиня, — вона усміхнулася. — Це моя робота.

Він засміявся, обійняв її.

***

Середа. П'ять днів до Берліна.

Вадим не міг сконцентруватися на роботі. Думки постійно поверталися до зустрічі.

Що він скаже? Як почне? Що якщо Клаус задасть важке питання?

Максим помітив.

— Вадим, ходи. Поговоримо.

Вони пішли до переговорної. Максим закрив двері.

— Ти себе накручуєш.

— Я знаю.

— Послухай. Я був на тій зустрічі місяць тому. Я бачив Клауса. Він жорсткий, але справедливий. Він не шукає причин відмовити. Він шукає причин довіряти.

— І що я маю зробити?

— Бути собою. Чесним. Розповісти свою історію. Не приховувати. Не виправдовуватися. Просто пояснити. Хто ти був. Що зробив. Чому. Як змінився. Хто ти зараз.

Вадим слухав.

— І якщо він все одно скасує контракт?

— Тоді скасує. І ми знайдемо інших клієнтів. Але я не думаю, що він скасує. Я думаю, він дасть повний контракт. Якщо ти будеш чесним.

— Чесним, — Вадим повторив.

— Так. Це твоя сила. Не ховай її.

***

П'ятниця. Три дні до Берліна. Наша ніч.

Олена вирішила, що цього вечора вони підуть у театр. Вистава — сучасна драма про другий шанс.

— Це про нас, — вона прошепотіла під час вистави.