Розділ 56. Повернення додому

Київ. Аеропорт "Бориспіль". Вечір четверга.

Літак приземлився о восьмій вечора місцевого часу. Дев'ять з половиною годин польоту. Олена проспала більшість часу, втомлена після двох тижнів.

Вадим не спав. Дивився у вікно, думав.

Медовий місяць закінчився. Реальність чекала.

Робота. Відповідальність. Проблеми.

Берлін через три тижні. Зустріч з Клаусом.

Контракт. Майбутнє компанії.

Але також — новий початок. Життя як подружжя. Не лише коханці, а партнери. Команда.

***

Вони пройшли паспортний контроль, забрали валізи, вийшли до зони зустрічі.

Демид чекав з табличкою "Молодята" і широкою усмішкою.

— Ласкаво просимо додому! — він обійняв їх обох.

— Дякую, що забрав, — Вадим сказав.

— Не питання. Як медовий місяць?

— Неймовірний, — Олена усміхнулася, але голос був втомленим. — Розкажемо в машині. Зараз просто хочу додому.

— Зрозумів. Ходімо.

***

Дорога додому тривала сорок хвилин. Вони сиділи ззаду, Демид вів.

— Розказуйте! Як Мальдіви? — Демид запитав.

— Рай, — Вадим сказав просто. — Буквально рай. Океан. Пляжі. Бунгало на воді.

— Ми ловили рибу, бачили дельфінів, плавали серед коралів, — Олена додала. — Це було... магічно.

— Звучить ідеально. Євгенія заздрить. Каже, ми теж маємо поїхати туди.

— Маєте, — Вадим підтримав. — Вартує кожної копійки.

Демид усміхнувся, подивився у дзеркало заднього виду.

— А як зі справами? Ти відпочив? Відключився від роботи?

Вадим замовчав на мить.

— Більшість часу — так. Був один момент... з німецьким контрактом. Максим дзвонив.

— Я чув. Він мені розповів. Ти зробив правильний вибір, залишившись там.

— Так. Олена допомогла мені зрозуміти це.

Демид кивнув схвально.

— Максим молодець. Врятував ситуацію.

— Так. Я йому дуже вдячний.

Вони мовчали кілька хвилин, дивлячись на нічний Київ за вікнами.

— Місто не змінилося, — Олена тихо сказала.

— А ми змінилися, — Вадим відповів.

Вона подивилася на нього, усміхнулася, взяла руку.

***

Квартира. Дев'ята тридцять вечора.

Демид допоміг занести валізи, попрощався.

— Відпочивайте. Побачимося цього тижня.

— Дякую, брате.

Двері закрилися. Вони залишилися самі.

Вадим озирнувся. Квартира здавалася чужою. Менша, ніж він пам'ятав. Темніша. Холодніша.

— Дивно бути вдома, — Олена сказала, скидаючи туфлі.

— Так. Ніби ми були геть місяці, а не два тижні.

Вони залишили валізи у передпокої, пішли до спальні.

Ліжко виглядало звичайно. Без скляної підлоги. Без океану внизу. Без риб.

— Скучатиму за бунгало, — Олена зітхнула, падаючи на ліжко.

— Я теж. Але це дім. Наш дім.

— Так. Наш дім.

Вони лежали мовчки.

— Голодна? — він запитав.

— Трохи. Але більше втомлена.

— Я замовлю їжу. Легку. Суші?

— Ідеально.

Він замовив через додаток. Їжа прийде за тридцять хвилин.

***

Поки чекали, вони розпакували валізи. Брудний одяг у пральню. Сувеніри на полицю. Косметику Олени у ванну.

— Скільки всього, — Вадим засміявся, дивлячись на кількість косметики. — Як ти все це використовувала?

— Не всю. Але могла б, якби довше залишилися.

— Два тижні було достатньо?

Вона подивилася на нього.

— Ніколи не достатньо. Але так. Це було ідеально. Більше, можливо, було б занадто. Треба повертатися до життя.

— До реальності.

— Так. До реальності.

***

Їжа прийшла. Вони їли на дивані, дивлячись серіал — щось легке, без сенсу, просто фон.

— Завтра я маю йти на роботу, — Вадим сказав.

— Я теж. Клієнти чекають.

— Не готовий.

— Я теж. Але маємо.

Вони доїли, прийняли душ — разом, як звикли на Мальдівах. Але тут душ був меншим. Менш романтичним. Просто функціональним.

— Все інше вдома, — Олена зауважила.

— Так. Але ми ті самі.

— Ми ті самі, — вона повторила.

***

Лягли спати о одинадцятій. Рано для них, але виснажені від подорожі.

— Перша ніч вдома як подружжя, — Олена сказала у темряві.

— Технічно ми були подружжям два тижні.

— Так. Але там було інакше. Там ми були у бульбашці. Тут — реальне життя.

— І ти боїшся?

— Трохи. Ти?

— Трохи. Але ми впораємося. Разом.

— Разом, — вона повторила, притискаючись до нього.

Вони заснули, обійнявшись, у своєму ліжку, у своїй квартирі, у своєму житті.

***

**П'ятниця. Перший робочий день.**

Будильник продзвонив о сьомій ранку.

Вадим вимкнув його, застогнав.

— Не хочу вставати.

— Я теж, — Олена пробурмотіла, зарившись у подушку.

Але вони встали. Прийняли душ. Одяглися — Вадим у костюм, Олена у офісний одяг.

— Дивно одягати це знову, — вона сказала, дивлячись на себе у дзеркало.

— Так. Два тижні у купальниках зіпсували нас.

Вони швидко поснідали — кава, тости, нічого особливого. Не свіжі фрукти і панкейки з Мальдівів.

О восьмій Вадим поїхав до офісу. Олена — до своєї клініки.

***

Офіс здавався чужим.

Вадим увійшов, озирнувся. Столи. Комп'ютери. Люди, що працюють.

Максим побачив його, підбіг.

— Вадим! Ласкаво просимо назад! Як Мальдіви?

— Чудово. Дякую ще раз, що впорався з німцями.

— Не за що. Розкажеш деталі пізніше?

— Звісно. Зараз дай мені годину освоїтися.

— Без проблем.

Вадим пішов до свого кабінету. Сів за стіл. Включив комп'ютер.

Двісті тридцять три непрочитаних листів.

Він зітхнув.

Реальність повернулася.

***

Наступні години пролетіли у вирі роботи. Листи. Дзвінки. Зустрічі. Клієнти. Питання. Проблеми.

О першій дня Максим зайшов.

— Обід?

— Так. Потребую перерви.

Вони пішли до кав'ярні неподалік. Замовили, сіли.

— Розказуй про Мальдіви, — Максим попросив.

Вадим розповів. Коротко. Бунгало. Океан. Дайвінг. Риболовля. Дельфіни.

— Звучить як мрія.