Розділ 55. Останні дні раю

День восьмий. П'ятниця.

Ранок почався зі сніданку на терасі. Вони замовили свою виловлену махі-махі, приготовану на сніданок — смажена з овочами, яйцями, тостами.

— Це найсмачніша риба, яку я їла, — Олена сказала. — Може, бо ми самі спіймали?

— Точно тому, — Вадим усміхнувся.

День провели на пляжі. Просто лежали, читали, плавали. Нічого особливого. Але ідеально.

Увечері замовили масаж на терасі бунгало — під зірками, під звуки океану.

— Це рай, — Олена прошепотіла під час масажу.

— Так, — Вадим погодився.

***

**День дев'ятий. Субота.**

Вони взяли напрокат велосипеди, об'їхали весь острів. Маленький — обійшли б за годину пішки, але на велосипедах було весело.

Зупинялися біля різних пляжів. Пили кокосову воду прямо з кокосів. Фотографувалися.

— Сім днів ще, — Олена сказала увечері.

— Я знаю. Не хочу думати про це.

— Я теж. Але час летить.

Вони сиділи на терасі, тримаючись за руки, дивлячись на захід сонця — сьомий за час поїздки. Кожен інший. Кожен прекрасний.

***

День десятий. Неділя.

Вони вирішили спробувати виндсерфінг.

Інструктор — молодий хлопець Кім — навчав їх на пляжі спочатку.

— Баланс найважливіший. Тримайте коліна зігнутими. Не дивіться на ноги — дивіться туди, куди хочете пливти.

Вадим спробував першим. Встав на дошку, піднеся вітрило — і одразу впав у воду.

Олена засміялася.

— Твоя черга, — він сказав, вилазячи.

Вона спробувала. Встала. Вітрило піднялося. Один момент балансу — і теж впала.

Вони сміялися, пробували знову і знову. Падали раз за разом.

Нарешті Вадим зумів проплисти десять метрів, перш ніж впасти.

— Перемога! — він закричав, піднімаючи руки.

— Мій герой, — Олена аплодувала з пляжу.

Вони провели дві години, намагаючись, сміючись, падаючи.

— Це важче, ніж здається, — Олена зітхнула, коли повертали обладнання.

— Але весело, — Вадим додав.

— Так. Весело.

***

День одинадцятий. Понеділок.

Вони записалися на ранковий йога-клас на пляжі. О шостій тридцять ранку, на сході сонця.

Інструкторка Амара — стрункою жінка з довгим волоссям — провела їх через серію поз. Вітання сонцю. Собака мордою вниз. Воїн.

— Дихайте, — вона м'яко нагадувала. — Випустіть напругу. Будьте тут. Зараз.

Сонце повільно піднімалося над океаном. Небо світліло — від темно-синього до рожевого, помаранчевого, золотого.

Вадим відчув спокій. Глибокий, внутрішній спокій.

Олена теж. Коли закінчили, вона обійняла його.

— Дякую, що привів мене сюди. На Мальдіви. На цей медовий місяць. Це змінило мене.

— Мене теж, — він прошепотів.

Вони стояли на пляжі, обійнявшись, дивлячись на схід сонця — перший за поїздку. Всі інші ранки вони спали.

— Треба було робити це раніше, — Олена сказала.

— Ще встигнемо. У нас три дні.

— Три дні, — вона повторила тихо.

Той факт, що кінець наближався, став реальним.

***

День дванадцятий. Вівторок.

Останній повний день.

Вони прокинулися рано, не хотіли втрачати ні хвилини.

Сніданок. Потім пляж. Снорклінг ще раз — побачити коралові рифи востаннє.

Обід у пляжному барі. Сієста у гамаку.

О четвертій вони пішли назад до секретного пляжу, який знайшли під час каякінгу. Їхали двадцять хвилин, знайшли його.

Сіли під деревом, так само, як тижень тому.

— Це наше місце, — Олена сказала. — Коли згадуватиму Мальдіви, згадуватиму цей пляж.

— Я теж.

Вони сиділи мовчки, слухаючи птахів, океан, вітер.

— Завтра їдемо, — Олена нарешті сказала.

— Так.

— Я не готова.

— Я теж.

Вона повернулася до нього.

— Але я вдячна. За кожен день. За кожен момент. За тебе.

— Я теж. Це були найкращі два тижні мого життя.

— Мого теж.

Вони поцілувалися, обійнялися.

— Обіцяй мені, що ми повернемося, — вона сказала. — Колись. Може, через рік. Або два. Але повернемося.

— Обіцяю. Ми повернемося. Можливо, з дитиною.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Так. З нашою Соньою або Сашею.

— Показати їм, де ми були на медовому місяці.

— Де ми мріяли про них.

Вони сиділи, тримаючись за руки, дивлячись на воду.

***

Увечері вони попросили особливу вечерю — останню на Мальдівах.

Столик на терасі бунгало. Свічки. Квіти. Вино. Морепродукти.

— Останній захід сонця, — Вадим сказав, дивлячись, як сонце опускається.

— Восьмий за поїздку, — Олена полічила. — Кожен був красивий.

— Але цей особливий. Останній.

Вони дивилися мовчки, як сонце торкнулося горизонту, повільно зникло. Небо горіло ще десять хвилин, потім потемніло.

Зірки з'явилися одна за одною.

— Вадим?

— Так?

— Ці два тижні... вони були не просто медовим місяцем. Вони були початком. Початком нашого життя разом. Справжнього життя. Без масок. Без страхів. Просто ми двоє.

Він взяв її руку.

— Я відчуваю те саме. Тут я зрозумів, що найважливіше. Не робота. Не гроші. Не успіх. А ти. Ми. Наша любов.

— І коли повернемося додому, ти пам'ятатимеш це?

— Обіцяю. Щодня нагадуватиму собі. Що ти найважливіша. Що ми найважливіші.

Сльози текли по її щоках.

— Дякую. За те, що ти є. За те, що одружився зі мною. За це все.

— Дякую тобі. За те, що дала мені шанс. За те, що побачила мене справжнього. За те, що любиш мене, попри все.

Вони встали, обійнялися, стоячи на терасі під зірками.

— Я люблю тебе, — вона прошепотіла.

— Я люблю тебе, — він відповів.

***

Пізно ввечері вони лежали у ліжку, не в змозі заснути.

— Не хочу, щоб закінчувалося, — Олена сказала.

— Це не закінчується. Це просто змінюється. Ми повертаємося до реального життя. Але ми візьмемо це з собою. — Він вказав на своє серце. — Тут. Назавжди.

Вона притиснулася до нього.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вони нарешті заснули, обійнявшись, готуючись до останнього дня.