Розділ 51. Очікування

Четвертий день. Ранок.

Вадим прокинувся о шостій. Не міг спати. Ворочався годину, потім здався, встав.

Тихо вийшов на терасу, щоб не розбудити Олену.

Океан був спокійним. Небо світліло — сірувате, передсвітанкове. Зірки ще видно, але вже бліді.

Він подивився на телефон. Шоста ранку тут. Одинадцята ранку в Києві. Дев'ята ранку в Берліні.

Зустріч о десятій.

Ще година.

Він сів на шезлонг, тримаючи телефон, дивлячись на екран. Ніяких повідомлень. Ніяких дзвінків.

Час тягнувся мляво.

***

О сьомій Олена вийшла на терасу.

— Ти давно не спиш?

— З шостої.

Вона сіла поруч, обійняла його.

— Нервуєш?

— Так.

— Зустріч ще за дві години.

— Я знаю. Але не можу перестати думати.

Вона поцілувала його плече.

— Хочеш сніданок? Може, відволікатися?

— Ні. Не голодний.

— Вадим...

— Олена, вибач. Я розумію, що руйную настрій. Але не можу. Це занадто важливо.

Вона помовчала, потім:

— Гаразд. Тоді будемо чекати разом.

Вони сиділи обійнявшись, дивлячись на океан, чекаючи.

***

О восьмій Вадим все ще тримав телефон.

— Ще дві години, — він прошепотів.

— Я знаю.

— Що, якщо Максим не зможе переконати? Що, якщо Клаус непохитний?

— Тоді впораємося. Ми завжди впоряємося.

— Двісті тисяч доларів, Олена. Це не просто гроші. Це репутація. Це шанс вийти на європейський ринок. Це...

— Я знаю, — вона перервала м'яко. — Але це не твоє життя. Не наше життя. Ми більше, ніж один контракт.

Він подивився на неї.

— Ти правда віриш у це?

— Так. І ти повинен теж.

Він спробував усміхнутися, але не вийшло.

***

О дев'ятій Олена змусила його з'їсти хоч щось.

Фрукти. Йогурт. Кава.

Він їв механічно, не куштуючи.

Телефон лежав на столі перед ним. Екран темний. Мовчазний.

— Зустріч за годину, — він сказав вголос.

— Вадим, може, підемо прогуляємося? По пляжу? Час пройде швидше.

— Ні. Хочу бути тут. Біля телефону.

— Максим не подзвонить одразу. Зустріч триватиме годину, може дві. Потім він обробить інформацію. Потім подзвонить.

— Я знаю. Але все одно. Хочу бути тут.

Олена зітхнула, але не сперечалася.

***

О десятій — час зустрічі в Берліні — Вадим встав, почав ходити по терасі.

Вперед. Назад. Вперед. Назад.

Олена спостерігала мовчки.

— Зараз Максим заходить у офіс Клауса, — Вадим говорив вголос. — Вітаються. Сідають. Починають розмову.

— Вадим...

— Максим показує документи. Пояснює. Клаус слухає. Або не слухає. Може, вже вирішив. Може...

— Вадим, зупинися, — Олена встала, взяла його за руки. — Ти себе зводиш з розуму. Це не допомагає.

— Я не можу зупинитися. Це моя компанія. Моє майбутнє. Наше майбутнє.

— І воно буде в порядку. Незалежно від того, що скаже Клаус.

— Ти не розумієш, — він різко сказав. — Це не просто контракт. Це доказ. Доказ, що я можу подолати минуле. Що я більше, ніж помилки, які зробив.

Вона дивилася на нього серйозно.

— Ти вже довів це. Побудувавши компанію. Одружившись зі мною. Будучи тут. Ти не потребуєш цього контракту, щоб довести свою вартість.

— Може, ти не потребуєш, — він сказав тихо. — Але я потребую.

Тиша.

Олена відпустила його руки.

— Гаразд. Тоді чекаймо.

Вони сіли, мовчазні, кожен у своїх думках.

***

Одинадцята. Зустріч має тривати вже годину.

Телефон мовчав.

Вадим перевіряв його кожні дві хвилини. Екран. Повідомлення. Дзвінки. Нічого.

— Може, відсутній сигнал? — він раптом сказав.

— Сигнал є. Подивись, дві палички.

— Може, Максим не може подзвонити? Може, щось сталося?

— Він подзвонить. Коли зможе.

Вадим встав знову, пішов до перил, дивився на океан.

Рай навколо нього. Але він нічого не бачив. Тільки думки у голові.

***

Половина на дванадцяту.

Раптом — телефон задзвонив.

Вадим кинувся до нього, схопив.

Максим.

Серце калатало так сильно, що здавалося, вискочить.

— Максим, — він відповів, голос тремтів.

— Вадим. Зустріч закінчилася.

Пауза. Вадим не міг дихати.

— І? — він ледь видавив.

Максим зробив довгу паузу. Занадто довгу.

— Максим, будь ласка. Скажи.

— Він погодився зустрітися зі мною. Вислухав. Подивився на документи — твоя реабілітація, рекомендаційні листи від клієнтів, фінансові звіти.

— І?

— Він був вражений. Сказав, що якість роботи справді висока. Що клієнти задоволені. Що ми професіонали.

— Але? — Вадим відчув "але" у голосі Максима.

— Але... він все ще має сумніви. Через репутаційні ризики. Його боси, його партнери — вони не знають. І якщо дізнаються...

Вадим закрив очі. Звісно. Звісно все одно "але".

— Тож контракт скасовано? — він запитав тихо.

— Ні, — Максим відповів. — Не скасовано.

Вадим відкрив очі.

— Що?

— Він запропонував компроміс.

— Який?

— Контракт зменшується. З двохсот тисяч до ста тисяч. На шість місяців. Випробувальний період. Якщо все пройде добре — жодних проблем, якісна робота, клієнти задоволені — тоді через шість місяців він подовжить до повного контракту. Двісті тисяч. І, можливо, більше.

Вадим стояв мовчки, обробляючи інформацію.

Сто тисяч замість двохсот.

Випробувальний період.

Не ідеально. Але не катастрофа.

— Є одна умова, — Максим продовжив.

— Яка?

— Після твого медового місяця ти маєш приїхати до Берліна. Особисто зустрітися з Клаусом. Подивитися йому в очі. Розповісти свою історію. Він каже, хоче "побачити людину за паперами".

Вадим подивився на Олену. Вона дивилася на нього, очі широкі, чекаючи.

— Я згоден, — Вадим сказав. — Скажи йому, я згоден. Сто тисяч. Випробувальний період. Зустріч після медового місяця. Все.

— Ти впевнений?

— Так. Це справедливо. Я б теж був обережним на його місці.

Максим видихнув з полегшенням.