Розділ 50. Дайвінг

Центр активностей. Десята година ранку.

Рашид зустрів їх з усмішкою.

— Дайвінг! Чудовий вибір. Перший раз?

— Так, — Вадим кивнув. — Для обох.

— Не хвилюйтеся. Я навчу. Це безпечно, якщо слідувати правилам.

Він повів їх до невеликої кімнати з обладнанням. Гідрокостюми, маски, ласти, балони, регулятори.

— Спочатку теорія, — Рашид почав. — Дайвінг — це про дихання. Дихайте повільно, глибоко, спокійно. Ніколи не затримуйте дихання. Ніколи не піднімайтеся швидко.

Він показував, як одягати обладнання, як дихати через регулятор, як очищати маску під водою, як спілкуватися жестами.

— Великий палець вгору — не "добре", а "піднімаюся". OK знак — "все гаразд". — Він демонстрував.

Олена слухала уважно, кивала. Вадим теж слухав, але думки його блукали.

Максим зараз готується до зустрічі. Збирає документи. Планує, що сказати.

Що, якщо Клаус не послухає? Що, якщо...

— Вадим? — Рашид дивився на нього. — Ви слухаєте?

— Так, вибачте. Що ви сказали?

— Якщо відчуваєте дискомфорт — тиск у вухах, нудоту, паніку — покажіть мені знак. Я одразу підійму вас. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Олена подивилася на Вадима, нахмурившись. Вона бачила, що він не тут. Думками далеко.

***

Вони одягли гідрокостюми. Важкі, незручні на землі, але у воді будуть ідеальними.

Балони на спині — важкі, металеві. Вадим відчув вагу, ледь не похитнувся.

— Скоро звикнете, — Рашид засміявся. — У воді вони невагомі.

Маски. Регулятори у роті. Ласти на ногах.

— Готові?

— Готові, — Олена кивнула.

Вадим теж кивнув, але серце калатало.

***

Вони зайшли у воду з човна. Рашид першим. Потім Олена. Потім Вадим.

Вода обійняла його. Тепла. Заспокійлива.

— Дихайте, — Рашид говорив під водою, жестами показуючи.

Вадим дихав через регулятор. Спочатку дивно — дихати під водою. Але поступово звик.

Рашид показав знак "OK?".

Вадим показав "OK" назад.

Олена теж показала "OK".

— Тепер пірнаємо, — Рашид жестом сказав.

Вони почали повільно опускатися.

П'ять метрів. Десять. П'ятнадцять.

Вадим відчув тиск у вухах. Згадав інструкції — продув, вирівнявся.

Тиск зник.

Вони продовжували опускатися.

***

Двадцять метрів.

Підводний світ відкрився.

Коралові рифи внизу — величезні, різнобарвні, живі. Як підводне місто.

Риби всюди. Сотні. Тисячі. Великі, маленькі. Хижі, мирні.

Вадим завис у воді, спостерігаючи. Все було так тихо. Так спокійно. Тільки звук власного дихання — вдих, видих, вдих, видих.

Олена плавала поруч, дивилася навколо з великими очима. Показала на щось.

Мурена. Велика, зелена, виглядала з печери у коралі. Зуби гострі, але вона не нападала. Просто спостерігала.

Рашид пливнув далі. Вони слідували.

***

Він повів їх між коралами. Вузькі проходи. Риби розступалися, пропускали.

Вадим відчув, як напруга повільно покидає тіло. Тут, під водою, проблеми здавалися такими далекими. Німці. Контракт. Гроші. Все це було на поверхні. Тут, на глибині двадцяти метрів, було тільки це — вода, життя, тиша.

Рашид зупинився, вказав вниз.

Скат. Величезний. Мабуть, три метри в ширину. Лежав на піску, майже непомітний.

Олена схопила руку Вадима, стиснула. Вона була схвильована.

Скат раптом злетів — граційно, як птах у повітрі. Махнув крилами, попливнув геть.

Вадим усміхнувся під маскою. Це було неймовірно.

***

Вони плавали ще тридцять хвилин. Бачили барракуду — довгу, худу, з гострими зубами. Бачили зграю риб-янголів — десятки разом, рухалися синхронно. Бачили восьминога — червоного, що ховався між камінням.

Нарешті Рашид показав знак — великий палець вгору. Час підніматися.

Вони повільно попливли вгору. П'ять хвилин підйому. Зупинялися на певних глибинах, щоб декомпресувати.

Нарешті — поверхня.

Вадим зняв регулятор, вдихнув свіже повітря. Сонце било в очі після темряви глибини.

— Як вам? — Рашид запитав, усміхаючись.

— Неймовірно, — Олена видихнула. — Найкраще, що я робила у житті.

— Я теж, — Вадим додав.

Вони доплили до човна, виліз у нього. Скинули важке обладнання.

***

На зворотному шляху до острова Олена сиділа поруч з Вадимом, обійнявши його.

— Ти відчував це? — вона запитала тихо.

— Що?

— Спокій. Під водою. Все здавалося таким... неважливим. Всі проблеми, турботи. Все зникло.

— Так, — він кивнув. — Я відчував.

Вона подивилася на нього серйозно.

— Ти все ще думаєш про дзвінок. Про німців.

Він не відповів одразу. Потім:

— Так. Намагаюся не думати. Але воно там, у голові.

— Я знаю, — вона притиснулася до нього. — Але ти зробив правильний вибір. Залишитися. Довіритися Максиму. Я пишаюся тобою.

— Дякую. Але що, якщо...

— Ні, — вона перервала. — Без "що якщо". Ми зробимо так. Сьогодні ми не думаємо про це. Взагалі. Живемо моментом. Завтра, коли Максим зв'яжеться, тоді подумаємо. Але сьогодні — тільки ми. Океан. Рай. Гаразд?

Він подивився на неї. Її очі були рішучими. Але також — ніжними.

— Гаразд, — він погодився. — Тільки ми.

Вони поцілувалися.

***

Човен причалив до острова. Вони повернули обладнання, подякували Рашиду.

— Хочете пообідати? — Олена запитала.

— Так. Дуже голодний.

Вони пішли до ресторану на острові — більший, ніж пляжний бар. Відкритий з усіх боків, з видом на океан.

Замовили салат з осьминога, стейк з махі-махі, кокосовий рис, манговий сік.

— Завтра Максим зустрічається з німцями, — Олена раптом сказала.

— Олена, ти сказала не думати про це сьогодні.

— Я знаю. Але хочу сказати ще одну річ. Останню. Потім забудемо.

— Гаразд. Що?

Вона взяла його руку.

— Незалежно від того, що станеться — чи Максим переконає їх, чи ні — ми будемо в порядку. У нас є одне одного. У нас є компанія. У нас є інші клієнти. Ми втратимо гроші, якщо контракт скасують. Але ми не втратимо все. Не втратимо те, що найважливіше.