Розділ 49. Дзвінок з України

Третій день. Ранок.

Вадим прокинувся о восьмій. Олена все ще спала, обличчя спокійне, дихання рівномірне.

Він обережно встав, взяв телефон, вийшов на терасу, щоб не розбудити її.

Океан був спокійним. Небо чисте. Ідеальний ранок.

Він подивився на телефон. Сім пропущених дзвінків. Усі від Максима.

Серце калатнуло.

Сім дзвінків. У різний час — о сьомій вечора вчора за київським часом, о дев'ятій, о одинадцятій, опівночі, о другій ночі, о четвертій ранку, о шостій.

Що могло статися?

Він подивився на годинник. Зараз одинадцята ранку в Києві. Максим має бути у офісі.

Вадим набрав номер. Руки тремтіли трохи.

Три гудки. Максим відповів одразу.

— Вадим! Нарешті! Я дзвонив тобі весь вечір!

Голос був напруженим, стривоженим.

— Що сталося? — Вадим відчув, як живіт скрутило.

— Німці. Контракт на двісті тисяч. Вони хочуть скасувати.

Час зупинився.

— Що? Чому?

— Вони кажуть, знайшли "нову інформацію" про компанію. Про тебе. Про... — Максим зробив паузу. — Про твоє минуле. В'язницю.

Вадим закрив очі. Звісно. Звісно це мало спливти.

— Хто їм сказав?

— Не знаю. Але вони дізналися. І тепер Клаус, директор, каже, що не можуть співпрацювати з компанією, чий власник має кримінальне минуле. Репутаційні ризики.

— Коли він сказав це?

— Учора ввечері. Надіслав офіційного листа. Дає нам два дні відповісти. Інакше розривають контракт.

Два дні.

Вадим подивився на океан. Рай навколо нього. Але у голові — буря.

Двісті тисяч доларів. Найбільший контракт в історії компанії. Шість місяців роботи. Репутація на європейському ринку.

Все під загрозою.

— Що ми можемо зробити? — запитав Максим.

Вадим думав швидко. Варіанти.

— Я можу поговорити з ним. Пояснити. Сказати правду.

— Спробував. Він не хоче слухати. Каже, рішення остаточне, якщо ми не надамо... — Максим знову зробив паузу. — Він хоче зустрітися. Особисто. З тобою. У Берліні. Післязавтра.

Післязавтра.

Вадим подивився крізь скло у бунгало. Олена все ще спала. Мирно. Щасливо.

Їхній медовий місяць. Третій день з чотирнадцяти.

— Вадим? Ти тут?

— Так. Я тут. Думаю.

— Розумію, що це важко. Ти на медовому місяці. Але... цей контракт може зруйнувати нас, якщо втратимо. Або зробити нас. Залежить від того, як ми відреагуємо.

Вадим знав, що Максим правий.

— Дай мені годину. Я подумаю. Передзвоню.

— Гаразд. Вибач, що зіпсував...

— Не вибачайся. Ти правильно зробив, що подзвонив.

Він повісив слухавку.

Сів на шезлонг, тримаючи телефон у руках.

***

Думки крутилися.

Якщо він не полетить — контракт втрачено. Двісті тисяч. Репутація. Можливість розширення у Європі.

Якщо полетить — медовий місяць зіпсовано. Олена буде розчарована. Образиться. Може, навіть розсердиться.

Але це їхнє майбутнє. Їхня фінансова стабільність. Бізнес, який він будував два роки.

Проти двох тижнів відпочинку.

Він знав відповідь. Знав, що правильно.

Але серце боліло від одної думки сказати їй.

***

Олена вийшла на терасу о дев'ятій.

— Доброго ранку, — вона усміхалася, підходячи обійняти його ззаду. — Чому не розбудив?

— Хотів дати тобі поспати.

Вона поцілувала його у шию, сіла поруч.

— Що будемо робити сьогодні? Може, спробуємо дайвінг? Або...

Вона зупинилася, побачивши його обличчя.

— Що сталося?

Він подивився на неї. Усмішка зникла. Очі стали серйозними.

— Вадим, що сталося? — вона повторила, тепер стривожено.

Він глибоко вдихнув.

— Максим дзвонив. Вчора ввечері. Кілька разів. Я бачив тільки зараз.

— І?

— Німецький контракт. Двісті тисяч доларів. Вони хочуть скасувати.

Олена застигла.

— Чому?

— Вони дізналися. Про мене. Про в'язницю. Кажуть, не можуть працювати зі мною через репутаційні ризики.

Вона мовчала, обробляючи інформацію.

— Що вони хочуть?

— Зустріч. У Берліні. Післязавтра. Особисто зі мною. Інакше розривають контракт.

Тиша.

Океан плескав внизу. Птахи співали. Вітер шелестів пальмами.

Але між ними — напруга.

— Ти думаєш летіти, — вона сказала тихо. Не питання. Констатація.

— Я... не знаю, — він чесно відповів. — Це наш медовий місяць. Я не хочу його псувати. Але це двісті тисяч доларів. Наше майбутнє.

— Наше майбутнє, — вона повторила, голос був дивним.

— Олена...

Вона встала, пішла до перил, дивлячись на океан.

Він підійшов ззаду.

— Олена, вибач. Я не хотів, щоб це сталося.

— Я знаю, — вона сказала тихо. — Але це сталося.

Вона повернулася до нього.

— Що ти хочеш робити?

— Я не знаю. Тому і запитую тебе.

— Не перекладай це на мене, — вона різко сказала. — Це твоє рішення.

— Це наше рішення, — він виправив. — Ми подружжя. Це впливає на нас обох.

Вона замовкла, дивлячись на нього.

— Гаразд. Тоді ось що я думаю. — Її голос був спокійним, але твердим. — Якщо ти полетиш, я зрозумію. Це важливо. Це бізнес. Це наше майбутнє. Я не образжуся.

Він видихнув з полегшенням.

— Але, — вона продовжила, — якщо ти полетиш, це означає, що ти не довіряєш своїй команді. Максиму. Людям, яких найняв. Це означає, що ти вважаєш, що тільки ти можеш вирішити це.

Він завмер.

— І це означає, — вона закінчила, — що ти боїшся. Боїшся, що твоє минуле назавжди визначатиме тебе. Що ти ніколи не зможеш втекти від нього.

Слова вдарили як ляпас.

Бо вона була права.

***

Він сів на шезлонг, опустив голову в руки.

— Ти права, — він прошепотів. — Я боюся. Боюся, що все, що я побудував, розвалиться, бо хтось дізнається, ким я був.

Олена сіла поруч, взяла його руку.

— Вадим, дивися на мене.

Він підняв голову.

— Твоє минуле — частина тебе. Але воно не визначає тебе. Ти змінився. Ти побудував бізнес. Заслужив довіру. Довіру клієнтів. Довіру Максима. Мою довіру.