Розділ 46. Політ

Аеропорт "Бориспіль". Термінал D. Шоста година тридцять ранку.

Demid допоміг вивантажити валізи з багажника. Вадим і Олена стояли біля входу, готові до прощання.

— Ну що, — Демид обійняв брата. — Два тижні. Насолоджуйтеся кожною хвилиною.

— Спасибі, брате. За все.

— Не за що. Ти заслужив це.

Демид повернувся до Олени, обійняв її теж.

— Бережи його. Він іноді забуває про себе, занадто дбає про інших.

Олена засміялася.

— Обіцяю.

— І надсилайте фото! Євгенія вже запитує.

— Обов'язково, — Вадим пообіцяв.

Вони попрощалися. Демид сів у машину, помахав і поїхав.

Вадим і Олена залишилися самі, стоячи з валізами перед аеропортом.

— Готова? — він запитав.

— Готова, — вона взяла його руку.

Вони увійшли всередину.

***

Реєстрація тривала тридцять хвилин. Черга була довга — літо, пік туристичного сезону.

Нарешті їхня черга. Дівчина за стійкою усміхнулася:

— Паспорти і квитки, будь ласка.

Вадим передав документи.

— Мальдіви, — дівчина кивнула схвально. — Чудове місце. Медовий місяць?

— Так, — Олена усміхнулася.

— Вітаю! Ось ваші посадкові талони. Місця 12A і 12B — біля вікна. Посадка почнеться о восьмій тридцять. Виліт о дев'ятій.

— Дякую.

Вони пройшли до зони безпеки. Сканування. Перевірка. Все стандартно.

Нарешті — зона вильоту.

Магазини duty-free. Кав'ярні. Зони очікування з м'якими кріслами.

— Маємо годину, — Вадим подивився на годинник. — Хочеш каву?

— Так. Дуже хочу.

Вони знайшли кав'ярню, замовили два латте і круасани.

Сіли біля великого вікна, дивлячись на злітну смугу. Літаки зльотали і садилися — великі, маленькі, різних авіакомпаній.

— Нервуєш? — Вадим запитав, помітивши, як Олена стискає чашку.

— Трохи, — вона зізналася. — Не люблю літати. Завжди боюся турбулентності.

— Все буде добре. Я поруч.

— Я знаю. Але все одно нервую.

Він взяв її руку, стиснув.

— Якщо буде страшно, просто стисни мою руку. Я тут.

Вона усміхнулася вдячно.

***

О восьмій двадцять оголосили посадку.

— Рейс PS 752 до Мале, Мальдіви. Посадка починається.

Вони взяли ручні сумки, пішли до гейту.

Черга була довга. Сімей багато — діти, батьки, подружні пари, групи друзів. Всі одягнені легко, готові до спеки.

Нарешті їхня черга. Сканували посадкові талони. Пройшли.

Рукав до літака. Довгий, з панорамними вікнами.

Потім — літак. Boeing 777. Великий, сучасний.

Стюардеса зустріла їх усмішкою:

— Ласкаво просимо на борт. Ваші місця праворуч, ряд дванадцять.

Вони знайшли місця. 12A — біля вікна для Олени. 12B — посередині для Вадима.

Вадим допоміг покласти ручні сумки у верхню полицю. Сіли.

Олена відразу пристебнула ремінь безпеки. Міцно.

— Ми ще навіть не злетіли, — Вадим засміявся.

— Краще перестрахуватися.

***

Літак поступово заповнювався. Люди шукали місця, клали багаж, влаштовувалися.

Через двадцять хвилин усі сіли. Двері закрилися.

Капітан промовив через динаміки:

— Доброго ранку, пані та панове. Це капітан Михайло. Вітаємо вас на борту рейсу до Мале. Час польоту — дев'ять годин тридцять хвилин. Погода хороша. Очікуємо плавний політ. Насолоджуйтеся подорожжю.

Літак почав рухатися. Повільно, до злітної смуги.

Олена стиснула руку Вадима. Міцно.

— Все добре, — він прошепотів.

Літак вийшов на злітну смугу. Зупинився. Двигуни заревіли — гучно, потужно.

Потім — прискорення. Літак поїхав вперед, швидше, швидше, швидше.

Олена закрила очі, стискаючи руку Вадима ще сильніше.

Вадим дивився у вікно. Земля мчала повз. Швидше. Швидше.

Потім — відчуття легкості. Літак піднявся.

Вони летіли.

Олена відкрила очі, подивилася у вікно. Київ ставав меншим внизу. Будинки. Дороги. Ліси. Поля.

— Ми летимо, — вона прошепотіла.

— Так, — він усміхнувся. — До раю.

***

Перші тридцять хвилин літак набирав висоту. Поступово рух стабілізувався.

Олена розслабилася трохи, відпустила руку Вадима.

— Вибач. Надто сильно стиснула?

— Ні, все гаразд.

Стюардеси почали розносити напої і снеки.

— Що бажаєте? — стюардеса усміхнулася.

— Сік апельсиновий, — Олена попросила.

— Каву, будь ласка, — Вадим додав.

Вони отримали напої і маленькі пакетики з крекерами.

— Не найкращий сніданок, — Олена засміялася.

— Потерпимо. Обід буде через годину.

Вони попивали напої, дивлячись у вікно. Хмари були внизу — білі, пухнасті. Небо — ідеально синє вгорі.

— Красиво, — Олена прошепотіла.

— Так.

***

Через годину роздали обід.

Курка з рисом. Салат. Булочка. Десерт — маленьке тістечко.

— Непогано, — Вадим схвально кивнув, куштуючи.

— Краще, ніж очікувала, — Олена погодилася.

Вони їли повільно, розмовляючи тихо, щоб не заважати сусідам.

— Дев'ять годин, — Олена сказала. — Що будемо робити весь цей час?

— Дивитися фільми? — Вадим запропонував. — Або спати. Або просто говорити.

— Подивимося фільм, — вона вирішила.

Вони увімкнули екрани у спинках крісел перед собою. Вибрали комедію — щось легке, веселе.

***

Фільм тривав дві години. Вони сміялися, коментували, забули про час.

Після Олена відчула втому.

— Хочу подрімати, — вона сказала, позіхаючи.

— Спи. Я тут.

Вона нахилилася, поклала голову на його плече. Закрила очі.

Вадим сидів нерухомо, щоб не потривожити її. Дивився у вікно. Хмари. Небо. Сонце.

Думав про все. Про те, як змінилося життя. Про те, куди вони летять. Про майбутнє.

Два роки тому він сидів у камері, не знаючи, що чекає. Не маючи надії.

Тепер він летів на Мальдіви. З дружиною. Для медового місяця.

Життя було дивовижним.

***

Олена спала три години. Прокинулася, коли капітан оголосив:

— Пані та панове, ми почали наближатися до Мале. Залишилося близько години польоту. Будь ласка, поверніться на місця і пристебніть ремені.