Розділ 44. Ранок після весілля

Сонячне світло пробивалося крізь панорамні вікна.

Вадим прокинувся повільно, поступово. Не відразу зрозумів, де він.

Потім згадав.

Готель. Весілля. Олена.

Він повернув голову. Вона спала поруч, обличчя спокійне, волосся розкидане по подушці. Дихала тихо, рівномірно.

Його дружина.

Він усміхнувся, спостерігаючи за нею.

Сонце освітлювало її обличчя — м'яке, золоте світло. Вона була прекрасною навіть уві сні.

Обережно, щоб не розбудити, він простягнув руку, відсунув пасмо волосся з її обличчя.

Вона поворушилася, але не прокинулася.

Він подивився на годинник на тумбочці. 10:47 ранку.

Вони проспали майже вісім годин. Заснули о третій, прокинулися майже об одинадцятій.

Його тіло все ще відчувало втому — танці, емоції, довгий день. Але душа була легкою.

***

Олена поворушилася знову, цього разу очі відкрилися повільно.

Вона побачила його, усміхнулася сонно.

— Доброго ранку, чоловіче, — голос був хрипким від сну.

— Доброго ранку, дружино, — він відповів.

Вона потягнулася, позіхнула.

— Котра година?

— Майже одинадцята.

— Боже, ми проспали так довго?

— Ми втомилися.

Вона повернулася до нього, притиснулася.

— Як ти спав?

— Ідеально. Ти?

— Найкраще за багато років. Не прокидалася жодного разу.

Вони лежали у тиші кілька хвилин, просто обіймаючись, насолоджуючись близькістю.

— Голодна? — він нарешті запитав.

— Дуже, — вона засміялася. — Учора майже нічого не їла. Занадто нервувала.

— Замовимо сніданок у номер?

— Так. Не хочу виходити звідси. Хочу залишитися у нашому маленькому світі ще трохи.

Він поцілував її чоло.

— Тоді залишимося.

***

Вадим подзвонив до reception.

— Доброго ранку, пане Ковальчук, — рецепціоністка відповіла. — Як можу допомогти?

— Хочемо замовити сніданок у номер.

— Звісно. Що бажаєте?

Він подивився на Олену.

— Що хочеш?

— Млинці з ягодами. Омлет. Свіжовичавлений апельсиновий сік. Каву. І круасани.

Він передав замовлення, додав собі яєшню з беконом і каву.

— Буде готово за двадцять хвилин, — рецепціоністка обіцяла.

— Дякую.

***

Поки чекали, вони прийняли душ — окремо, по черзі. Олена першою.

Коли вона вийшла з ванної, загорнута у білий халат готелю, волосся мокре, обличчя свіже — Вадим знову не міг відірвати погляд.

— Що? — вона усміхнулася, помітивши.

— Нічого. Просто дивлюся на мою дружину.

— Звикай. Будеш дивитися все життя.

— З радістю.

Його черга у душі. Гаряча вода змивала втому. Він стояв під струменем, думаючи про вчора.

Церемонія. Клятви. Поцілунок. Танці. Торт. Все було ідеальним.

І зараз він одружений. Офіційно. Назавжди.

***

Коли він вийшов, пролунав стук у двері.

— Room service!

Олена відкрила. Офіціант увійз візком — повним їжі.

Млинці, круасани, омлет, яєшня, бекон, фрукти, сік, кава. Все виглядало і пахло божественно.

— Насолоджуйтеся, — офіціант усміхнувся, залишаючи візок.

Вадим дав йому чайові. Двері закрилися.

Вони сіли за столик біля вікна, почали їсти.

— Боже, це смачно, — Олена застогнала, куштуючи млинці. — Найкращі млинці, які я їла.

— Або ти просто дуже голодна, — Вадим засміявся.

— Можливо обоє.

Вони їли повільно, розмовляючи, сміючись, насолоджуючись.

— Не можу повірити, що вчора одружилися, — Олена сказала, попиваючи каву.

— Я теж. Відчувається як сон.

— Якщо це сон, то найкращий сон у моєму житті.

Вони усміхалися одне одному.

***

Після сніданку телефон Вадима задзвонив. Демид.

— Вітаю, брате! Як відпочили?

— Чудово, — Вадим відповів. — Дякую за номер. Він ідеальний.

— Нічого особливого. Ти заслуговуєш на найкраще. Олена поруч?

— Так.

— Передай їй привіт від мене і Євгенії. Ми з'їхали зранку. Всі гості роз'їхалися. Комплекс прибраний. Все ідеально.

— Дякую, що організував все.

— Завжди, брате. Коли летите на медовий місяць?

— Післязавтра. Сьогодні відпочиваємо, завтра пакуємося.

— Куди летите?

— Мальдіви. Два тижні.

Демид свиснув.

— Розкіш. Насолоджуйтеся кожною хвилиною.

— Спасибі. Зв'яжемося, коли повернемося.

— Гаразд. Любімо вас обох.

— Ми теж.

Вадим повісив слухавку.

***

Наступний дзвінок — батьки Олени.

— Доню! — Тетяна Василівна. — Як ти? Як відпочила?

— Чудово, мамо, — Олена усміхалася. — Все ідеально.

— Вчора було найкращим днем мого життя. Побачити тебе такою щасливою...

Голос зламався. Вона плакала.

— Мамо, не плач, — Олена теж відчула сльози.

— Це сльози радості. Я так щаслива за тебе.

Олександр Іванович забрав телефон:

— Олена, передай Вадиму. Хочу сказати йому щось.

Олена передала телефон Вадиму.

— Вадим, — голос тестя був серйозним. — Дякую. За те, що робиш мою дочку щасливою. За те, що хороша людина. За те, що став частиною нашої родини.

— Дякую за довіру, — Вадим відповів щиро. — Обіцяю, не підведу.

— Я знаю. Бережи її.

— Завжди.

Вони попрощалися.

***

Телефон Олени задзвонив. Наталя.

— Так! Як моя одружена подруга?!

Олена засміялася.

— Щаслива. Дуже щаслива.

— Я так рада! Вчора було ідеально. Я плакала мабуть десять разів.

— Я теж.

— Коли летите на Мальдіви?

— Післязавтра.

— Два тижні у раю. Заздрю здоровою заздрістю.

— Ти наступна, — Олена нагадала. — Ти спіймала букет.

— Треба спочатку знайти чоловіка, — Наталя засміялася. — Але хто зна. Може, цього року.

— Я молюся за тебе.

— Дякую. Насолоджуйтеся медовим місяцем. Зв'яжемося, коли повернетеся.

— Гаразд. Люблю тебе.

— Люблю тебе теж.

***

Дзвінки тривали годину. Друзі. Родичі. Колеги. Всі вітали, ділилися враженнями, запитували про медовий місяць.

Нарешті телефони затихли.