Розділ 40. Банкет — частина 1

Банкетний зал сяяв.

Білі скатертини. Срібні прибори. Кришталеві келихи. Центральні композиції з білих троянд і лілій на кожному столі. Гірлянди вогників під стелею створювали атмосферу казки.

Вадим і Олена сиділи за головним столом на підвищенні. Позаду них — арка з квітів і напис світлими літерами: "V & O". Їхні імена переплітались.

П'ятдесят гостей сиділи за круглими столами, одягнені святково, усміхнені, радісні.

Офіціанти почали виносити перші страви — холодні закуски. Карпачо з лосося. Салати. Сирна тарілка. Хліб.

— Смачно виглядає, — Олена прошепотіла Вадиму.

— Спробуй, — він усміхнувся. — Ти нічого не їла з ранку.

— Не могла. Занадто нервувала.

— Тепер можеш розслабитися. Ми одружені. Найважча частина позаду.

Вона засміялася.

— Найважча? Ми ще повинні відсидіти п'ять годин банкету!

— Деталі, — він махнув рукою граючи.

Ведучий — Олексій, чоловік близько сорока, з енергійним голосом — підійшов до мікрофона.

— Пані та панове! Поки ви насолоджуєтеся закусками, давайте познайомимося з нашою прекрасною парою трохи краще! Я ставитиму питання, а Вадим і Олена відповідатимуть!

Гості заплескали.

— Перше питання: де ви зустрілися?

Вадим і Олена переглянулися. Це було делікатне питання.

Олена взяла мікрофон:

— На терапії. Я була психологинею. Вадим був клієнтом.

Тиша. Потім хтось скрикнув:

— Це заборонено!

Сміх.

Олена засміялася:

— Так, це було заборонено. Але іноді правила потрібно порушувати.

Оплески.

— Друге питання: хто зізнався першим?

Вадим взяв мікрофон:

— Я. Хоча це було складно. Я думав, вона відкине мене.

— А я майже відкинула, — Олена додала. — Але він наполегливий.

Сміх.

— Третє питання: де була перша зустріч?

— У кав'ярні, — відповіла Олена. — Ми говорили чотири години. Забули про час.

— П'яте питання: коли ви зрозуміли, що це любов?

Вадим замислився.

— Для мене... це було поступово. Не один момент. Але якщо треба вибрати — вечір, коли вона сказала, що вірить у мене. Навіть коли я сам не вірив.

Олена витерла сльозу.

— Для мене — коли він прийшов на нашу четверту зустріч з квітами. Не дорогими. Прості ромашки. Але він сказав: "Вони нагадали мені тебе. Прості, але красиві." Я розплакалася прямо там.

Ааааа — пролунало від гостей.

Ведучий усміхнувся:

— Прекрасно! Тепер останнє питання: що ви любите найбільше одне в одному?

Вадим подивився на Олену:

— Її здатність бачити добро у людях. Навіть коли вони самі його не бачать.

Олена подивилася на Вадима:

— Його силу. Не фізичну. А внутрішню. Здатність підніматися після кожного падіння.

Тиша. Потім оплески — довгі, щирі.

— Дякую! — Олексій взяв мікрофон назад. — А тепер час для тостів! Хто хоче сказати перші слова?

***

Демид встав. Він тримав келих, підійшов до мікрофона.

— Я брат Вадима, — почав він. — І я хочу сказати кілька слів.

Зал стих.

— Вадим пройшов шлях, який важко описати словами. Шлях, який міг зламати кого завгодно. Але він не зламався. Він боровся. Піднімався. Змінювався.

Він подивився на Вадима.

— Я пам'ятаю день, коли ти вийшов із в'язниці. Ти був порожнім. Втраченим. Я боявся, що втратив тебе назавжди.

Вадим відчув грудку у горлі.

— Але ти довів мені, що помилявся. Ти побудував життя з нуля. Створив бізнес. Знайшов любов. Став чоловіком, яким я пишаюся називати братом.

Демид повернувся до Олени:

— Олена, дякую тобі. За те, що побачила його. Справжнього його. За те, що не здалася. За те, що любиш його так, як він заслуговує.

Він підняв келих:

— За Вадима і Олену. За любов, яка долає все. За щастя, яке ви обоє заслужили. За ваше майбутнє разом!

— За Вадима і Олену! — підхопили гості.

Усі випили.

Вадим встав, обійняв брата.

— Дякую, — прошепотів він. — За все.

— Завжди, брате.

***

Наталя встала наступною. Підружка нареченої, найкраща подруга Олени.

— Я знаю Олену дев'ять років, — почала вона. — І я бачила її у всіх станах. Щасливу. Сумну. Втомлену. Розгублену.

Вона усміхнулася:

— Але я ніколи не бачила її такою щасливою, як з Вадимом.

Олена усміхнулася крізь сльози.

— Коли вона вперше розповіла мені про тебе, Вадим, вона була схвильована і налякана. "Він мій клієнт," говорила вона. "Це неправильно." Але я бачила її очі. І знала — це щось особливе.

Наталя подивилася на Олену:

— Ти заслуговуєш на цю любов, дорога. Після всього, що ти зробила для інших, після всіх, кому допомогла — ти заслуговуєш когось, хто любить тебе так само сильно.

Сльози текли по обличчю Олени.

— Вадим, бережи її. Вона найкраща людина, яку я знаю. І вона обрала тебе. Це означає, ти особливий.

Вона підняла келих:

— За любов! За дружбу! За щастя!

— За любов! — відгукнулися гості.

Олена встала, обійняла Наталю.

— Дякую, — вона плакала. — Дякую за все.

***

Далі піднявся Олександр Іванович — батько Олени.

Він узяв мікрофон, прокашлявся. Голос був серйозним.

— Вадим, коли Олена вперше розповіла мені про тебе, я був... насторожений.

Тиша.

— Вона сказала про твоє минуле. Про в'язницю. Про помилки. І як батько, я хвилювався.

Вадим кивнув, розуміючи.

— Але потім я зустрів тебе. Подивився тобі в очі. Побачив, як ти дивишся на мою дочку. І зрозумів — ти любиш її справді.

Він зробив паузу:

— Минуле не визначає людину. Те, що людина робить зі своїм майбутнім — ось що має значення. І ти, Вадим, побудував майбутнє. Чесне майбутнє. Гідне майбутнє.

Вадим відчув сльози.

— Я довіряю тобі мою дочку. Найдорожчу людину у моєму житті. Бережи її. Люби її. Роби її щасливою.

— Обіцяю, — Вадим встав, підійшов, обійняв тестя. — Обіцяю всім серцем.

Олександр Іванович поплескав його по спині.

— Я знаю. Я бачу це. Ласкаво просимо до родини, сину.