Розділ 39. "Так"

Вадим тримав обручку над пальцем Олени. Рука тремтіла так сильно, що він боявся впустити її.

Священик підказував м'яко:

— "З цією обручкою я беру тебе..."

Вадим повторював, голос ледь чутний спочатку, але ставав сильнішим з кожним словом:

— З цією обручкою... я беру тебе... Олено... як мою законну дружину... Обіцяю любити тебе... у радості і в горі... у здоров'ї і хворобі... У багатстві і бідності... Доки смерть не розлучить нас.

Він повільно насунув обручку на її палець. Платина заблищала на сонці.

Олена дивилася на обручку, потім на нього. Сльози текли безупинно, але усмішка була найщасливішою, яку він коли-небудь бачив.

Священик повернувся до Олени, передав їй другу обручку — більшу, чоловічу.

— Олена, твоя черга. Повторюй за мною: "З цією обручкою я беру тебе..."

Олена взяла руку Вадима. Її пальці тремтіли ще сильніше. Вона тримала обручку, намагаючись встановити над його пальцем.

Голос зламався на перших словах, але вона продовжувала:

— З цією обручкою... я беру тебе... Вадиме... як мого законного чоловіка... — вона зробила паузу, вдихнула тремтячо, — Обіцяю любити тебе... у радості і в горі... у здоров'ї і хворобі... У багатстві і бідності... Доки смерть не розлучить нас.

Вона насунула обручку на його палець. Руки тряслися так, що ледь змогла.

Але обручка стала на місце.

Вони стояли, тримаючись за руки, обидві руки тепер з обручками, що блищали.

Чоловік і дружина.

Майже.

Священик усміхнувся, подивився на них обох.

— Вадим, я питаю тебе перед Богом і цими свідками: чи берешь ти Олену своєю законною дружиною, щоб любити і берегти її, у радості і в горі, у здоров'ї і хворобі, доки смерть не розлучить вас?

Вадим не вагався ні секунди.

— Так, — його голос пролунав чітко, твердо. — Так, беру.

Священик повернувся до Олени:

— Олена, я питаю тебе перед Богом і цими свідками: чи берешь ти Вадима своїм законним чоловіком, щоб любити і берегти його, у радості і в горі, у здоров'ї і хворобі, доки смерть не розлучить вас?

Олена усміхалася крізь сльози.

— Так, — вона ледь видавила, але потім сильніше: — Так! Так, беру!

Тиша здавалася вічністю.

Священик піднеся руки, поклав на їхні з'єднані руки.

— Тоді, силою, даною мені, перед Богом і цими свідками...

Пауза.

Всі затамували подих.

— ...я оголошую вас чоловіком і дружиною.

Оплески почалися навіть до наступних слів. Гості не могли стриматися.

Священик підняв голос, усміхаючись:

— Вадим, можеш поцілувати свою дружину!

Час зупинився.

Вадим подивився на Олену. Вона дивилася на нього.

Чоловік і дружина.

Він притягнув її до себе, одна рука на її талії, інша піднялася до її обличчя, витер сльози великим пальцем.

— Моя дружина, — прошепотів він.

— Мій чоловік, — вона прошепотіла у відповідь.

І він поцілував її.

Це був не звичайний поцілунок. Це був поцілунок обіцянки. Поцілунок назавжди. Поцілунок, який говорив усе, що слова сказати не могли.

Вона обійняла його за шию, відповідаючи на поцілунок з тією ж пристрастю, тією ж любов'ю.

Гості встали, оплескуючи. Оплески були оглушливими. Крики радості. Свистіння. Сміх крізь сльози.

Вадим і Олена цілувалися, не звертаючи уваги ні на що. Світ зник. Був тільки цей момент.

Нарешті вони відірвалися одне від одного, обоє сміючись і плачучи.

Священик підняв їхні з'єднані руки вгору:

— Пані та панове, маю честь представити вам вперше — Вадим і Олена Ковальчук! Чоловік і дружина!

Оплески стали ще голосніші. Люди кричали, свистіли, плескали.

Демид підбіг, обійняв їх обох.

— Вітаю, брате! Вітаю, Олено!

Наталя підбігла наступною, обіймаючи Олену.

— Ти зробила це! Ти одружена!

Батьки Олени підійшли. Тетяна Василівна плакала так сильно, що не могла говорити, просто обіймала дочку. Олександр Іванович міцно потиснув руку Вадима.

— Вітаю, сину, — він сказав це слово з вагою. Сину. — Бережи її.

— Завжди, — Вадим пообіцяв знову.

Музика заграла — радісна, святкова. "Mendelssohn's Wedding March".

— Час йти! — підказала Марина, координаторка. — По червоній доріжці назад! Гості кидатимуть пелюстки!

Вадим і Олена взялися за руки, почали йти по червоній доріжці між гостями.

Гості кидали пелюстки троянд — білі, рожеві, червоні. Вони падали навколо, як сніг.

— Гірко! Гірко! Гірко! — скандували гості.

Вадим усміхнувся, зупинився посередині доріжки, повернувся до Олени.

— Ще раз?

— Завжди, — вона засміялася.

Він поцілував її знову. Гості вибухнули оплесками.

Вони дійшли до кінця доріжки, де їх чекала прикрашена машина — біла лімузін з квітами і стрічками.

Фотограф Андрій вже чекав:

— Стоп! Фото! Всі дивіться сюди!

Вони повернулися, обійнялися. Вадим тримав Олену за талію. Вона тримала букет. Обоє усміхалися так щиро, що щоки боліли.

Клік. Клік. Клік.

— Ідеально! — Андрій схвалив. — Тепер тільки ви двоє. Поцілунок!

Вони поцілувалися знову. Фотограф знімав з усіх кутів.

— Чудово! Тепер йдіть до машини. Будемо знімати у дорозі!

***

Вони сіли у лімузин. Двері закрилися. Нарешті вони були самі.

Олена повернулася до Вадима, очі блищали.

— Ми зробили це.

— Ми зробили це, — він повторив, все ще не віруючи.

— Я твоя дружина.

— Ти моя дружина, — він сказав це повільно, смакуючи кожне слово. — Боже, це звучить неймовірно.

Вона засміялася, притиснулася до нього.

— Я люблю тебе, чоловіче.

— Я люблю тебе, дружино.

Вони цілувалися, доки водій не прокашлявся:

— Вибачте, але нам треба їхати на фотосесію. Маємо розклад.

Вони розсміялися, розірвалися.

— Гаразд, гаразд, — Олена витерла розмазану помаду. — Поїхали.

Машина рушила. Крізь заднє вікно вони бачили, як гості махали їм.

***

Фотосесія.

Наступні дві години були вихором. Фотограф возив їх різними локаціями навколо комплексу.