Розділ 37. Ранок весілля

Неділя. 15 липня. День весілля.

Вадим прокинувся о п'ятій ранку. Серце калатало так, ніби він біг марафон.

Сьогодні.

Сьогодні він одружується.

Лежав нерухомо, дивлячись у стелю, намагаючись заспокоїти дихання. Ліжко здавалося порожнім без Олени. Вона спала зараз у своїй квартирі, з мамою, готуючись до найважливішого дня.

Він подивився на телефон. 5:07 ранку. Церемонія о другій дня. Дев'ять годин.

Дев'ять годин, і він стане чоловіком.

Підвівся, пішов на кухню. Поставив каву, але руки тремтіли так, що ледь не впустив турку.

— Заспокойся, — сказав він собі вголос. — Це найкращий день твого життя. Не час для паніки.

Але паніка не слухала.

Що, якщо він щось забуде? Що, якщо помилиться у клятвах? Що, якщо впаде біля вівтаря? Що, якщо...

Телефон задзвонив. Олена.

— Привіт, — її голос був сонним, але щасливим.

— Привіт, — він видихнув з полегшенням. — Ти теж не можеш спати?

— Прокинулася о четвертій. Лежала, дивилася у стелю, думала.

— Про що?

— Про тебе. Про нас. Про те, що через кілька годин я стану твоєю дружиною.

— Нервуєш?

— Божевільно, — вона засміялася. — Ти?

— Теж. Руки тремтять.

— У мене теж. Мама каже, це нормально. Всі нареченці нервують.

Вони помовчали, слухаючи дихання одне одного.

— Вадим?

— Так?

— Я люблю тебе. Хочу, щоб ти знав це перед тим, як ми побачимося біля вівтаря.

— Я теж люблю тебе. Більше всього на світі.

— До зустрічі о другій.

— До зустрічі, майбутня дружино.

Вона засміялася і повісила слухавку.

Вадим усміхнувся, відчуваючи, як нерви трохи заспокоїлися. Вона так само нервувала. Вони проходили це разом.

***

О сьомій ранку Демид приїхав до квартири Вадима.

— Ранок, наречений! — він увійшов з пакетом їжі. — Приніс сніданок. Не можна одружуватися голодним.

— Не впевнений, що зможу з'їсти, — Вадим чесно зізнався.

— Спробуй. Довгий день попереду.

Вони сіли на кухні. Демид приніс круасани, яйця, сік, фрукти.

— Як почуваєшся? — запитав Демид.

— Ніби стрибаю з парашутом. Страшно, але хочеться.

— Це точний опис, — Демид засміявся. — Я відчував те саме перед своїм весіллям.

— Правда?

— Так. Думав, зомлію біля вівтаря. Але як тільки побачив Євгенію, все зникло. Була тільки вона.

— Сподіваюся, зі мною буде так само.

— Буде. Довіряй мені.

Вони снідали, розмовляючи про деталі дня. Демид перевірив, чи Вадим пам'ятає все — обручки, клятви, розклад.

— Обручки у тебе? — запитав Вадим раптом, паніка у голосі.

— Так, спокійно, — Демид дістав коробочку з кишені. — Я дружко. Це моя відповідальність.

Вадим видихнув з полегшенням.

***

О дев'ятій ранку — інша квартира. Олена.

Олена сиділа перед дзеркалом у халаті, а візажистка Світлана робила макіяж. Мама сиділа поруч, спостерігаючи з посмішкою. Наталя і Ірина були на кухні, готуючи шампанське.

— Не рухайся, — попросила Світлана, наносячи тушь. — Майже готово.

Олена намагалася сидіти нерухомо, але коліна труслися під халатом.

— Нервуєш, доню? — м'яко запитала мама.

— Так, — Олена тихо відповіла. — Дуже.

— Це нормально. Я теж нервувала перед весіллям з твоїм татом. Думала, не зможу пройти до вівтаря.

— Але змогла?

— Так. Як побачила його обличчя, все страхи зникли.

Світлана закінчила макіяж, відступила.

— Готово. Подивись.

Олена подивилася у дзеркало. Не впізнавала себе. Макіяж був ніжним, природним, але підкреслював кожну рису. Очі здавалися більшими, губи — яскравішими.

— Боже, — прошепотіла вона.

— Красива, — мама витерла сльозу.

Наталя і Ірина увійшли з келихами шампанського.

— За наречену! — підняла тост Наталя.

— За наречену! — підхопили інші.

Вони випили. Олена відчула, як алкоголь трохи заспокоїв нерви.

— Час одягати сукню, — сказала Ірина.

***

О десятій ранку — квартира Вадима.

Вадим стояв перед дзеркалом у повному костюмі. Темно-синій костюм ідеально сидів. Біла сорочка. Краватка кольору айворі. Чорні туфлі відполіровані до блиску.

Він дивився на своє відображення і не міг повірити.

— Ти виглядаєш як мільйонер, — Демид усміхнувся, стоячи позаду.

— Відчуваю себе як самозванець, — Вадим чесно зізнався.

— Ти не самозванець. Ти чоловік, який подолав все і побудував життя. Ти заслуговуєш на це.

Вадим повернувся, обійняв брата.

— Дякую. За все. За те, що не здався на мені.

— Ніколи не здамся, — Демид відповів серйозно. — Ти мій брат.

Максим зайшов до кімнати.

— Машини готові. Фотограф чекає внизу. Треба виїжджати.

Вадим подивився на годинник. 10:15. Церемонія о 14:00. Дорога до комплексу — година. Час був.

— Готовий? — запитав Демид.

Вадим глибоко вдихнув.

— Готовий.

***

О одинадцятій — квартира Олени.

Олена стояла посередині кімнати у весільній сукні. Біле, з мереживом, облягаюче до стегон, потім розлітається. Шлейф тягнувся за нею. Вона була схожа на принцесу з казки.

— Олена, — мама плакала відкрито. — Ти найкрасивіша наречена, яку я бачила.

— Не плач, мамо, — Олена теж відчувала сльози. — Змиєш мій макіяж.

Наталя підійшла, поправила фату.

— Ідеально. Вадим втратить дар мови.

Перукарка Марія закінчила зачіску — волосся зібране у вишуканий пучок, кілька локонів обрамляли обличчя. Фата прикріплена маленькою діамантовою тіарою.

— Готова? — запитала Ірина.

Олена подивилася на себе останній раз у дзеркало.

— Готова.

Батько зайшов до кімнати. Олександр Іванович зупинився у дверях, побачивши дочку.

— Боже, — його голос тремтів. — Моя маленька дівчинка.

— Тату, — Олена підійшла, обійняла його обережно, щоб не зім'яти сукню.

— Ти виглядаєш так само, як твоя мама у день нашого весілля, — він витер сльозу. — Красива. Така красива.

— Дякую, тату.

— Готова стати дружиною?