Розділ 36. Останній тиждень

Тиждень до весілля.

Вадим прокинувся о шостій ранку, хоча будильник мав продзвонити о сьомій. Не міг спати. Нерви.

Олена спала поруч, дихала спокійно. Він дивився на неї, думаючи: за сім днів вона буде його дружиною.

Дружиною.

Він все ще не міг повністю усвідомити це.

Обережно підвівся, щоб не розбудити її, пішов на кухню. Поставив каву. Дістав телефон, подивився календар:

Понеділок — останні зустрічі з постачальниками 

Вівторок — репетиція церемонії  

Середа — прибуття гостей з Одеси  

Четвер — примірка костюма (остання!)  

П'ятниця — мальчишник  

Субота — дівич-вечір Олени  

Неділя — ВЕСІЛЛЯ

Сім днів. Сто шістдесят вісім годин. Десять тисяч вісімдесят хвилин.

Він не вів рахунок. Точно не вів.

Кава була готова. Він налив, сів біля вікна, дивився на світанок над Києвом. Місто прокидалося. Машини, люди, життя.

За тиждень все зміниться. Він буде чоловіком. Вона — дружиною. Вони стануть родиною офіційно.

— Не міг спати? — голос Олени. Вона стояла у дверях, у його футболці, сонна і прекрасна.

— Задумався, — він усміхнувся.

Вона підійшла, обійняла його ззаду, поклала підборіддя на його плече.

— Про що?

— Про нас. Про те, що за тиждень ми будемо подружжям.

— Нервуєш?

— Так, — він чесно зізнався. — Але не тому, що сумніваюся. А тому, що це так важливо. Найважливіший день у моєму житті.

— У нашому житті, — вона виправила.

— У нашому.

Вони помовчали, дивлячись на світанок.

— Олена?

— Так?

— Я люблю тебе. Більше, ніж можу висловити словами.

Вона повернула його обличчя до себе, поцілувала.

— Я теж. Більше, ніж уявляла, що можливо.

***

Понеділок. Офіс.

Вадим провів три зустрічі з постачальниками, підписав останні документи, перевірив фінансові звіти. Все було на місці.

Максим зайшов до кабінету:

— Вадим, у нас проблема.

Серце калатало.

— Яка?

— Клієнт з Польщі скасував зустріч на наступний тиждень. Кажуть, знайшли іншого підрядника.

Вадим видихнув. Не весілля. Добре.

— Скільки втрачаємо?

— П'ятдесят тисяч доларів контракту.

— Зрозумів. Не критично. Знайдемо інших клієнтів.

— Ти впевнений? Здавався спокійним.

— Рік тому я втратив би голову, — Вадим усміхнувся. — Зараз розумію: один контракт — не кінець світу. У нас є німецький на двісті тисяч. Є п'ять інших контрактів. Ми виживемо.

Максим кивнув.

— Ти змінився. У хорошому сенсі.

— Життя змінює, — Вадим відповів просто.

***

Увечері Олена прийшла додому пізно, втомлена. Вадим приготував вечерю — макарони з морепродуктами, її улюблене.

— Ти готував? — вона здивувалася.

— Іноді я готую, — він усміхнувся.

— Рідко.

— Особливий тиждень. Заслуговуєш на особливе ставлення.

Вони вечеряли, розмовляючи про день. Олена розповідала про клієнта, який нарешті пробив стіну і почав говорити про травму. Вадим розповідав про втрачений польський контракт.

— Ти не засмучений? — вона запитала.

— Трохи. Але не критично. Важливіше речі зараз на порядку денному.

— Весілля?

— Весілля.

Вона усміхнулася.

— Я так нервую. Знаю, що все готово. Але все одно. Що, якщо дощ? Або квіти не привезуть вчасно? Або...

— Олена, — він стиснув її руку. — Все буде добре. Навіть якщо щось піде не так, ми справимося. Ми — команда.

Вона видихнула.

— Ти маєш рацію. Вибач. Я просто хочу, щоб все було ідеально.

— Воно буде. Тому що ти будеш там. А коли ти поруч, все вже ідеально.

Вона засміялася.

— Романтик.

— Тільки для тебе.

***

Вівторок. Репетиція церемонії.

Вони приїхали до комплексу за містом о четвертій вечора. Координаторка Марина вже була там, з папками, планами, таймлайнами.

— Добрий день! — вона привіталася енергійно. — Готові до репетиції?

— Так, — Олена кивнула, стискаючи руку Вадима.

— Чудово. Почнемо з процесії. Олена, ти увійдеш з татом звідси, — вона показала. — Музика почнеться, гості встануть. Ви повільно йдете по доріжці до арки, де буде стояти Вадим.

Вони пройшли маршрут кілька разів. Олена репетирувала ходу, намагалася не спотикатися у туфлях на високих підборах.

— Повільніше, — підказувала Марина. — Насолоджуйтеся моментом. Не поспішайте.

Після процесії репетирували клятви. Священик пояснював, коли говорити, що робити, коли одягати обручки.

— Коли я скажу "можете поцілувати наречену", — священик усміхнувся, — не соромтеся. Це ваш момент.

Вадим і Олена переглянулися, засміялися.

Репетиція тривала дві години. Коли закінчили, вже сутеніло.

— Все зрозуміло? — запитала Марина.

— Так, — вони відповіли в унісон.

— Чудово. Тоді до неділі. О другій годині. Не спізнюйтеся!

Вони поїхали додому, обговорюючи репетицію.

— Це реально відбувається, — сказала Олена тихо.

— Так, — Вадим кивнув. — П'ять днів. І ми подружжя.

— Страшно?

— Трохи. Але більше — щасливо.

— Я теж.

***

Середа. Прибуття гостей.

Батьки Олени приїхали зранку з Одеси. Вадим і Олена зустріли їх на вокзалі.

— Тату! Мамо! — Олена кинулася обіймати їх.

Олександр Іванович, батько Олени — високий чоловік шістдесяти років, з сивим волоссям і суворим обличчям. Мама, Тетяна Василівна — маленька, тепла жінка з доброю посмішкою.

— Вадиме, — Олександр Іванович міцно потиснув руку. — Як справи?

— Добре, дякую. Рад бачити вас.

— Ми теж. Не можемо дочекатися неділі.

Вони завантажили речі у машину, поїхали до готелю, де зупинялися гості.

— Гарний готель, — схвально кивнула Тетяна Василівна. — Ви добре все організували.

— Намагалися, — Олена усміхнулася.

Увечері вони вечеряли разом у ресторані. Розмовляли про весілля, про планами, про бізнес Вадима.

— Слухав про твій успіх, — сказав Олександр Іванович. — Власна компанія. Сорок співробітників. Вражає.