Розділ 35. Подарунок

 Розділ 35. Подарунок

Червень. Місяць до весілля.

Вадим стояв біля вітрини ювелірного магазину, дивлячись на намиста. Вже третій магазин за сьогодні. Жодне не було ідеальним.

Олена попросила його подарувати щось на весілля. Щось, що вона одягне у той день. Він хотів знайти щось особливе. Не просто красиве намисто. А таке, що розповість їхню історію.

— Можу допомогти? — консультант підійшов.

— Шукаю намисто, — Вадим пояснив. — Для нареченої. На весілля. Але хочу щось унікальне. З історією.

— Розумію. Ходіть, покажу нашу ексклюзивну колекцію.

Вони пройшли до окремої кімнати. Консультант відкрив сейф, дістав кілька коробок.

— Ось це, — вона показала намисто з білого золота з підвіскою у формі зірки, всередині якої сяяв діамант. — Називається "Полярна зірка". Символ того, хто веде тебе додому.

Вадим взяв, роздивився. Красиве. Але чи це те?

— А інші варіанти?

Консультант показала ще кілька. Кожне було прекрасне. Але щось не клацало.

— Може, ви розкажете мені вашу історію? — вона запропонувала. — Іноді це допомагає знайти правильну річ.

Вадим замислився, потім почав розповідати — коротко. Про в'язницю. Про те, як зустрів Олену на терапії. Про те, як вона стала його світлом у темряві.

Консультант слухала уважно, кивала.

— Зачекайте хвилинку, — вона пішла до сейфа, дістала ще одну коробку. — Це щось особливе. Рідкісна річ.

Вона відкрила коробку. Всередині лежало намисто — тонкий ланцюжок з білого золота, на якому висіла підвіска: маленька сфера з прозорого кришталю, всередині якої, ніби у крихітному світі, сяяв один крихітний діамант.

— Це називається "Світло всередині", — пояснила консультант. — Майстер створював його три місяці. Ідея у тому, що навіть у найтемнішому місці є світло. Треба тільки його знайти.

Вадим завмер. Це було воно. Саме це.

— Скільки? — запитав він.

— Двадцять п'ять тисяч доларів. Це авторська робота, єдина у своєму роді.

Вадим не вагався.

— Беру.

***

Увечері він заховав коробочку у сейфі вдома. Олена не повинна була бачити до весілля.

Вона прийшла з роботи пізно, виглядала втомленою, але щасливою.

— Як день? — він обійняв її.

— Складний, — вона зітхнула. — Один клієнт, дуже важкий випадок. Але я допомогла. Він нарешті почав відкриватися.

— Ти найкраща у тому, що робиш, — він поцілував її чоло.

Вони вечеряли разом, розмовляючи про день, про весілля, про дрібниці.

— За місяць ми будемо подружжям, — сказала Олена, дивлячись на каблучку на своєму пальці. — Не віриться.

— Для мене теж, — він стиснув її руку.

— Ти купив мені подарунок? — вона хитро запитала.

— Можливо, — він усміхнувся загадково.

— Хоч натяк?

— Жодного. Побачиш на весіллі.

Вона надулася, але у глибині душі була рада сюрпризу.

***

Того ж тижня Вадим зустрівся з Демидом у офісі брата.

— Як справи з бізнесом? — запитав Демид.

— Добре, — Вадим дістав планшет, показав фінансові звіти. — За перше півріччя заробили півтора мільйона доларів. Після всіх витрат, зарплат, податків — чистий прибуток триста тисяч. Мій особистий дохід — близько ста тисяч за шість місяців.

Демид присвиснув.

— Вадим, ти молодець. Серйозно. За півтора року ти побудував те, на що іншим треба п'ять років.

— Це завдяки твоїй інвестиції, — Вадим нагадав.

— Ні, — Демид похитав головою. — Моя інвестиція дала старт. Але решту зробив ти. Знайшов клієнтів. Побудував команду. Створив репутацію. Це твоя заслуга.

Вадим відчув гордість. Рік тому він був охоронцем. Тепер — власник компанії з сорока співробітниками, міжнародними контрактами, доходом, який дозволяв не просто виживати, а жити.

— Я думаю розширюватися, — сказав він. — Відкрити відділення у Львові. Можливо, Одесі. Покрити всю Україну.

— Амбітно, — Демид кивнув. — Але можливо. Тобі потрібно більше капіталу?

— Ні, поки що вистачає. Але якщо буде потрібно, звернуся.

— Завжди готовий допомогти.

Вони помовчали. Потім Демид запитав:

— Ти щасливий? Я маю на увазі — справді щасливий?

Вадим замислився.

— Так, — нарешті сказав він. — Вперше у житті — по-справжньому щасливий. Олена. Бізнес. Ти. Родина. Весілля через місяць. Все, про що я мріяв, стало реальністю.

— Я радий, — Демид усміхнувся. — Ти заслужив це. Після всього, через що пройшов.

— Дякую, — Вадим обійняв брата. — За те, що не здався на мені. За те, що вірив.

— Завжди, брате. Завжди.

***

Наступного дня Вадим повернувся до офісу. Максим зустрів його з новинами.

— Вадим, телефонував клієнт з Німеччини. Хочуть зустрітися. Великий контракт — безпека для мережі магазинів у Східній Європі.

— Скільки? — Вадим зацікавився.

— Сказали, обговоримо на зустрічі. Але натякнули на двісті тисяч доларів.

Вадим присвиснув. Двісті тисяч. Це було б найбільшим контрактом в історії компанії.

— Коли хочуть зустрітися?

— Наступного тижня. У Берліні.

Вадим замислився. Весілля через три тижні. Він не хотів їхати зараз. Але така можливість трапляється раз у житті.

— Домовся. Полечу. Але тільки на два дні. Швидко туди-назад.

— Зрозумів.

***

Вечір. Вадим розповів Олені про поїздку.

— Німеччина? За два тижні до весілля? — вона трохи занепокоїлася.

— Тільки на два дні, — він заспокоїв її. — Вилечу у понеділок, повернуся у середу. Великий контракт. Не можу пропустити.

— Я розумію, — вона кивнула. — Але обіцяй, що повернешся вчасно. Не хочу організовувати весілля без тебе.

— Обіцяю, — він поцілував її. — Нічого не змусить мене пропустити наше весілля. Навіть контракт на мільйон.

Вона всміхнулася.

— Добре. Тоді лети. Перемагай. Роби нас багатими.

— Ми вже багаті, — він обійняв її. — У нас є одне одного. Це найбільше багатство.

— Філософ, — вона засміялася. — Але маєш рацію.

***

Наступного тижня Вадим полетів до Берліна. Зустріч тривала три години. Представники німецької компанії були вражені його презентацією, його підходом, його досвідом.