Розділ 33. Весільна сукня

Субота, середина лютого. Київ.

Олена стояла перед дзеркалом у весільному салоні, дивлячись на своє відображення. На ній була третя сукня за сьогодні — пишна, з мереживом, шлейфом. Красива. Але не та.

— Що думаєш? — запитала Емілія, сидячи на дивані разом з Іриною.

— Не знаю, — Олена повернулася, розглядаючи сукню з усіх боків. — Вона гарна, але... щось не те.

— Занадто пишна, — Ірина кивнула. — Ти в ній губишся.

Консультант — елегантна жінка на ім'я Світлана — підійшла, поправляючи спідницю.

— Можливо, спробуємо щось простіше? Більш струнке?

— Так, давайте, — Олена погодилася.

Вона повернулася до примірочної, роздягаючи пишну сукню. Це була вже двадцята примірка за останні два тижні. Вони об'їздили п'ять салонів, переглянули сотні варіантів. Але жодна сукня не викликала того відчуття: "Це воно."

— Не засмучуйся, — Емілія сказала, коли Олена вийшла у халаті. — Знайдемо. Твоя сукня десь чекає.

— Сподіваюся, — Олена зітхнула. — Весілля через п'ять місяців. Треба вже вирішити.

— Не поспішай, — Ірина поклала руку на її плече. — Це найважливіша сукня у твоєму житті. Треба знайти ідеальну.

Світлана повернулася з новою сукнею.

— Ось. Спробуйте цю. Атласна, струнка, мінімалістична. Дуже елегантна.

Олена взяла сукню, зайшла до примірочної. Одягла обережно.

Коли вийшла — всі завмерли.

Сукня була проста, але вражаюча. Атлас сяяв м'яким світлом, облягаючи фігуру ідеально. Глибокий V-подібний виріз на спині. Довгі рукави з мережива. Невеликий шлейф.

Олена подивилася на себе у дзеркало — і серце завмерло.

Це була вона. Це була та сукня.

— Боже, — прошепотіла Емілія, рука притиснулася до рота.

Ірина заплакала — тихо, щасливо.

— Доню... ти приголомшлива.

Олена повернулася, дивлячись на себе з усіх боків. Сукня рухалася з нею, ніби була частиною її. Вона відчувала себе принцесою. Нареченою. Майбутньою дружиною.

— Це вона, — прошепотіла вона. — Це моя сукня.

Світлана усміхнулася.

— Я знала, що ця сукня для вас. Щойно ви увійшли, я подумала: "Ось її сукня."

Олена не могла відірвати погляд від дзеркала. Уявляла, як Вадим побачить її у цій сукні. Як його очі розширяться. Як він усміхнеться. Як скаже: "Ти найпрекрасніша."

— Беру, — сказала вона рішуче.

— Ти впевнена? — Ірина підійшла. — Може, ще подивимося?

— Ні, — Олена подивилася на маму. — Це вона. Я відчуваю. Коли одягла, щось клацнуло всередині. Ніби пазл склався.

Ірина обійняла її, плачучи.

— Тоді беремо. Моя дівчинка виходить заміж.

Емілія теж підійшла, обійняла їх обох.

— Вадим не зможе дихати, коли побачить тебе.

***

Після салону вони поїхали до кав'ярні, замовили каву і тістечка.

— Дякую вам, — Олена сказала, дивлячись на маму і Емілію. — За те, що були зі мною сьогодні. За підтримку.

— Завжди, — Емілія всміхнулася. — Ми ж родина.

— Так, — Ірина кивнула. — І я рада, що у тебе є не тільки я. Але й Емілія. Ти заслуговуєш на велику родину.

Олена взяла їх за руки.

— Після Максима я думала, що більше ніколи не буду примірювати весільну сукню. Що це залишилося у минулому. А сьогодні... сьогодні я знайшла сукню, у якій вийду заміж за Вадима. І я так щаслива.

Вона заплакала — не від суму, від переповнення емоцій.

— Максим би радів за тебе, — Ірина сказала м'яко. — Він хотів би, щоб ти була щасливою.

— Я знаю, — Олена витерла сльози. — І я думаю, він десь там, дивиться, усміхається. Радий, що я знайшла Вадима.

— Вадим особливий, — Емілія сказала. — Я бачу, як він на тебе дивиться. Як любить. Це справжнє.

— Так, — Олена усміхнулася. — Справжнє. Після всього, через що ми пройшли, я знаю: він мій. Назавжди.

Вони сиділи довго, розмовляючи про весілля. Про квіти, декор, музику. Ірина записувала в блокнот, Емілія давала поради.

— А фату? — запитала Емілія. — Будеш носити?

— Так, — Олена кивнула. — Довгу. Класичну. Хочу традиційне весілля.

— А букет?

— Білі троянди. Прості, елегантні.

Вони склали список:

СУКНЯ: Обрана (атласна, струнка, V-виріз на спині)  
ФАТА:Довга, класична (замовити)  
ВЗУТТЯ: Білі туфлі на підборах (купити)  

БУКЕТ: Білі троянди  
ПРИКРАСИ: Мамині діамантові сережки, намисто від Вадима (?)  
МАКІЯЖ/ЗАЧІСКА: Найняти візажиста (знайти)

— Намисто від Вадима? — Ірина помітила.

— Я хочу попросити його подарувати мені щось на весілля, — Олена пояснила. — Щось, що я носитиму у той день. Символічне.

— Красива ідея, — Емілія всміхнулася.

***

Увечері Олена повернулася додому. Вадим чекав, готував вечерю.

— Ну? — він обернувся, коли вона увійшла. — Знайшла?

— Знайшла! — вона кинулася до нього, обіймаючи. — Вона ідеальна! Ти не повіриш, яка вона прекрасна!

— Розкажи, — він усміхався, обіймаючи її.

— Ні! — вона засміялася. — Не можу. Це сюрприз. Побачиш тільки на весіллі.

— Навіть натяку?

— Жодного, — вона поцілувала його. — Але обіцяю: тобі сподобається.

Він обійняв її міцніше.

— Якщо ти в ній, мені сподобається будь-яка сукня.

Вони сіли вечеряти. Олена розповідала про день, про маму і Емілію, про те, як багато вони сміялися і плакали.

— Мені подобається, що ви подружилися, — Вадим сказав. — Ти і Емілія. Спочатку я боявся, що буде незручно. Але ви знайшли спільну мову.

— Вона чудова, — Олена погодилася. — І я рада, що вона частина нашої родини.

— Родини, — Вадим повторив, всміхаючись. — Мені подобається це слово.

— Через п'ять місяців ми будемо офіційною родиною, — вона взяла його за руку. — Чоловік і дружина.

— Не можу дочекатися, — він поцілував її руку з каблучкою.

***

Пізніше, коли вони лежали в ліжку, Олена повернулася до нього.

— Вадим, я хочу попросити тебе про щось.

— Про що?

— Хочу, щоб ти подарував мені щось на весілля. Щось, що я одягну у той день. Прикрасу. Намисто, браслет, що завгодно. Але щось від тебе.