Розділ 32. Різдво і Новий рік

Вівторок, 25 грудня. Різдво. Вінниця.

Вадим і Олена приїхали до батьків уранці. Ірина зустріла їх біля дверей, одразу обіймаючи Олену, потім Вадима.

— Покажи! Покажи каблучку! — вона схопила руку Олени.

Каблучка сяяла на її пальці. Ірина заплакала — щасливо.

— Вона прекрасна. Вадим, ти маєш чудовий смак.

— Дякую, — він усміхнувся.

Віктор вийшов з вітальні, усміхаючись — рідкісна усмішка для його суворого обличчя.

— Наречений, — він простягнув руку Вадиму, але замість рукостискання обійняв. — Вітаю. Щиро.

Вадим відчув, як щось стискається у грудях. Прийняття. Схвалення. Родина.

Вони увійшли у будинок. На столі було накрито святкову вечерю — традиційні дванадцять страв. Запах кутії, вареників, борщу наповнював кухню.

— Сідайте, сідайте, — Ірина метушилася. — Все майже готово.

Вони сіли за стіл, Віктор прочитав молитву. Потім підняв келих з компотом — традиційний різдвяний напій.

— За нову родину, — він подивився на Вадима і Олену. — За те, що Господь звів вас. За майбутнє весілля. За щастя.

— За щастя, — всі повторили.

Вони їли, розмовляли, сміялися. Атмосфера була теплою, затишною. Ірина постійно підкладала їжу, Віктор розповідав історії з молодості.

Після вечері Олена допомагала мамі прибирати, а Віктор покликав Вадима до свого кабінету.

— Хочу поговорити, — сказав він, закриваючи двері.

Вадим трохи занервував. Про що?

Віктор сів у крісло, показав Вадиму сісти навпроти.

— Весілля у липні, — почав він. — Це дає нам сім місяців. Багато треба організувати.

— Так. Ми вже почали планувати.

— Хочу допомогти фінансово, — Віктор подивився на нього. — Весілля — дороге задоволення. Я знаю, що у тебе є гроші. Бізнес йде добре. Але все одно — це моя дочка. Дозволь мені взяти частину витрат.

Вадим завагався. Він хотів оплатити все сам. Показати, що може забезпечити Олену. Але бачив у очах Віктора — це важливо для нього. Як для батька.

— Дякую, — він нарешті сказав. — Це багато означає. Можемо розділити витрати. Я оплачую банкет і медовий місяць. Ви — сукню і церемонію.

Віктор кивнув, задоволений.

— Домовились. А тепер інше питання: діти.

Вадим завмер.

— Діти?

— Так, — Віктор усміхнувся ледь помітно. — Ірина вже мріє про онуків. Ви плануєте?

— Ми... ми говорили про це, — Вадим обережно сказав. — Хочемо. Але не одразу. Можливо, через рік після весілля. Дати собі час адаптуватися до шлюбу.

— Розумно, — Віктор кивнув. — Головне, щоб хотіли. Решта — вже деталі.

Вони помовчали. Потім Віктор встав, підійшов до полиці, дістав стару коробку.

— Хочу тобі щось дати, — він відкрив коробку. Всередині лежав старий годинник. — Це від мого батька. Він передав мені перед смертю. Сказав: "Передай синові, коли він одружиться."

Віктор подивився на Вадима.

— У мене немає сина. Тільки Олена. Але ти тепер частина родини. Хочу, щоб ти мав це.

Вадим взяв годинник обережно. Старий, механічний, з гравіруванням на задній кришці: **"Час найцінніше. Витрачай його з тими, кого любиш."**

— Віктор Петрович... я не знаю, що сказати.

— Не треба нічого говорити, — Віктор поклав руку на його плече. — Просто люби мою дочку. Роби її щасливою. Це все, про що я прошу.

— Обіцяю, — Вадим обійняв його — вперше.

Віктор обійняв у відповідь, міцно, по-батьківськи.

***

Пізно ввечері, коли батьки лягли спати, Вадим і Олена сиділи у гостьовій кімнаті, дивлячись на маленьку ялинку у кутку.

— Тато дав тобі годинник діда, — сказала Олена тихо. — Це багато означає. Він ніколи не розлучався з ним.

— Я знаю, — Вадим дивився на годинник на своєму зап'ясті. — Це честь.

— Він любить тебе, — вона притиснулася до нього. — Як сина.

— Я теж його люблю, — Вадим зізнався. — Мій батько помер, коли мені було вісімнадцять. Я забув, що таке мати батька. А Віктор Петрович... він повертає мені це відчуття.

Вона поцілувала його.

— Ми родина тепер. Справжня родина.

Вони сиділи обійняті, слухаючи тишу заміського будинку, відчуваючи спокій і тепло.

***

Понеділок, 31 грудня. Новий рік. Київ.

Вони повернулися до Києва вранці, щоб підготуватися до новорічної вечірки у Демида. Емілія організувала все — запросила друзів, колег, родичів. Приблизно тридцять людей.

— Ти впевнена, що хочеш таке велике святкування? — запитала Олена, допомагаючи накривати на стіл.

— Так! — Емілія усміхалася. — Це особливий Новий рік. Ви заручені. Треба відсвяткувати гучно!

Гості почали приходити о восьмій вечора. Максим з дружиною. Колеги Вадима. Подруги Олени. Друзі Демида. Будинок наповнився сміхом, музикою, святковою атмосферою.

Всі вітали Вадима і Олену, розглядали каблучку, питали про весілля.

— Коли? — запитала одна з подруг Олени.

— Двадцять п'ятого липня, — Олена відповідала щасливо. — Вже вирішили дату.

— Так швидко! Це через сім місяців!

— Не хочемо чекати довше, — Вадим обійняв Олену. — Навіщо відкладати щастя?

О одинадцятій Демид попросив тиші, підняв келих.

— Друзі, — почав він, — сьогодні особливий вечір. Ми не просто святкуємо Новий рік. Ми святкуємо заручини мого брата Вадима і його нареченої Олени.

Всі заплескали. Вадим і Олена стояли разом, усміхаючись.

— Рік тому, — Демид продовжив, — Вадим тільки вийшов з в'язниці. Був зламаний. Без надії. Я боявся, що він не зможе відновитися.

Він подивився на брата, очі зволожилися.

— А тепер дивіться на нього. Успішний бізнесмен. Наречений прекрасної жінки. Щаслива людина. Він пройшов неймовірний шлях. І я пишаюся ним. Справді пишаюся.

Вадим відчув, як сльози навернулися на очі.

— Олена, — Демид повернувся до неї, — дякую тобі. За те, що врятувала мого брата. За те, що повірила в нього. За те, що зробила його кращим.

— А Вадим зробив мене кращою, — Олена відповіла, голос тремтів.

— Тому, — Демид підняв келих вище, — за Вадима і Олену! За любов! За родину! За новий рік, який принесе їм весілля, щастя і все, про що мріють!