Розділ 31. Перший день як наречені

Понеділок, 24 грудня. Ранок.

Олена прокинулася першою. Кілька секунд лежала, дивлячись на стелю, відчуваючи, що щось змінилося. Потім згадала — і серце забилося швидше.

Вона подивилася на ліву руку. Каблучка сяяла на пальці, навіть у ранковому півсвітлі.

Це не сон. Це реальність.

Вона заручена. Вона виходить заміж.

Вона повернулася до Вадима, який спав поруч. Торкнулася його обличчя — обережно, щоб не розбудити. Він виглядав спокійним, щасливим. Усмішка грала на губах навіть уві сні.

— Мій наречений, — прошепотіла вона, і слово викликало хвилю щастя.

Вадим заворушився, відкрив очі. Побачив її, усміхнувся.

— Доброго ранку, наречена, — його голос був хрипким від сну.

— Доброго ранку, наречений, — вона поцілувала його.

Вони лежали обійняті, просто дивлячись одне на одного.

— Я все ще не віру, що це сталося, — сказала Олена. — Що вчора... що ти...

— Це сталося, — він поцілував її руку з каблучкою. — Ти моя. Назавжди.

— Навіть не можу уявити, скільки часу ти готувався, — вона засміялася. — Кав'ярня, свічки, музикант, промова... це було ідеально.

— Я хотів, щоб ти запам'ятала це назавжди.

— Я запам'ятаю, — вона притиснулася до нього. — Кожну секунду. Кожне слово. Як ти стояв на колінах, тремтячи. Як каблучка сяяла. Як я не могла дихати від щастя.

Вони лежали мовчки, насолоджуючись моментом. Потім Олена раптом підскочила.

— Боже! Мама! Я маю зателефонувати мамі!

Вона схопила телефон, набрала номер. Вадим усміхався, дивлячись на неї.

— Мамо! — Олена закричала, коли Ірина відповіла. — Він освідчився! Я заручена!

На іншому кінці почувся крик радості. Потім голос Віктора:

— Що там? Що сталося?

— Вадим освідчився! Я виходжу заміж!

Тиша. Потім Віктор прочистив горло — емоційно, ледь стримуючи сльози.

— Вітаю, доню. Щиро вітаю. Покличи його.

Олена передала телефон Вадиму. Він взяв, трохи нервуючи.

— Віктор Петрович...

— Вадим, — голос Віктора був теплим. — Дякую. За те, що зробив мою дочку щасливою. За те, що зробив все правильно.

— Я обіцяв, — Вадим відповів. — І дотримаю обіцянки. Завжди.

— Знаю. Коли весілля?

— Ще не вирішили. Можливо, влітку. Липень.

— Чудово. Приїжджайте на Різдво. Відсвяткуємо разом.

Вони поговорили ще кілька хвилин, потім попрощалися. Олена забрала телефон, розмовляла з мамою ще півгодини — про каблучку, про промову, про кав'ярню, про все.

Вадим слухав, усміхаючись. Вона була така щаслива, така схвильована. Це все, чого він хотів.

***

Після сніданку Олена зателефонувала своїм подругам. Перша — Наталя, найкраща подруга.

— Наташ, у мене новина!

— Яка?

— Я заручена!

Наталя закричала так голосно, що Вадим почув навіть без гучного зв'язку.

— Нарешті! Нарешті цей чоловік наважився! Розказуй все!

Олена розповідала ще годину. Вадим тим часом зателефонував Максиму.

— Максим, це Вадим. Хочу повідомити: вчора освідчився. Вона сказала "так".

— Вітаю, шефе! — Максим засміявся. — Я знав, що вона не відмовить. Коли весілля?

— Влітку. Деталі ще обговорюємо.

— Запрошуй. Приду з дружиною.

Вадим зателефонував ще кільком співробітникам, друзям. Усі вітали, раділи, обіцяли прийти на весілля.

***

О другій годині дня вони поїхали до ювелірного магазину.

— Навіщо ми тут? — запитала Олена.

— Мені теж потрібна каблучка, — Вадим усміхнувся. — Обручка. І тобі теж.

Вона здивувалася — не подумала про це.

— Обручки! Звичайно!

Вони вибирали довго. Консультант показував різні варіанти — золото, платина, з камінням, без каміння.

Нарешті вони вибрали пару: класичні обручки з білого золота, прості, елегантні. Всередині кожної — гравірування з датою весілля (яку ще треба було вирішити) та їхніми ініціалами.

— Коли весілля? — запитала консультант.

— Липень, — Олена сказала впевнено. — Двадцять п'ятого липня.

Вадим здивовано подивився на неї.

— Ти вже вирішила дату?

— Так, — вона усміхнулася. — Поки ти спав, я думала. Двадцять п'ятого липня — ровно сім місяців після твого освідчення. Ідеально.

— Ідеально, — він погодився, поцілувавши її.

Консультант записала дату для гравірування. Обручки будуть готові через місяць.

***

Увечері вони сиділи вдома, переглядаючи весільні журнали, які Олена купила по дорозі.

— Дивись, яка сукня! — вона показувала фото за фото.

Вадим дивився, але насправді не бачив деталей. Всі сукні здавалися красивими. Він просто любувався нею — схвильованою, щасливою, повною планів.

— А місце? — запитала вона. — Де ми одружимося?

— Не знаю. Ти хочеш церкву? Або реєстрацію?

— Обоє, — вона сказала рішуче. — Офіційно у РАГСі. Потім вінчання у церкві. Для мене це важливо.

— Тоді так і зробимо, — він погодився.

— А банкет? Великий ресторан? Чи краще щось камерне?

— Твій вибір, — він усміхнувся. — Я щасливий, поки ти поруч.

Вона поцілувала його.

— Ти найкращий. Але я хочу твою думку теж. Це наше весілля. Не тільки моє.

Він замислився.

— Щось середнє. Не величезний банкет на триста осіб. Але й не зовсім камерне. Близькі люди. Родина, друзі, колеги. Може, сто людей?

— Ідеально, — вона записала у блокнот. — Сто осіб. Ресторан середнього розміру. Або... може, заміський комплекс? З терасою, садом?

— Мені подобається ця ідея, — він кивнув.

Вони склали список:

**ВЕСІЛЛЯ 25 ЛИПНЯ:**
1. РАГС — реєстрація о 11:00
2. Церква — вінчання о 13:00
3. Фотосесія — 14:00-16:00
4. Банкет — 17:00-23:00
5. Гості: ~100 осіб
6. Місце: заміський комплекс
7. Медовий місяць: ??? (обговорити)

— Медовий місяць, — Олена подивилася на нього. — Куди хочеш поїхати?

— Куди ти хочеш?

— Італія, — вона засміялася. — Завжди мріяла. Рим, Венеція, Тоскана...

— Тоді Італія, — він поцілував її. — Два тижні. Після весілля.