Розділ 30. Освідчення

Неділя, 23 грудня. Сьома година ранку.

Вадим відкрив очі і одразу зрозумів — це той день.

Серце забилося так сильно, що він відчував кожен удар. Руки тремтіли. У животі — тисяча метеликів.

Олена спала поруч, обличчя спокійне, волосся розкидане по подушці. Він дивився на неї довго, запам'ятовуючи цей момент.

Останній ранок, коли вона ще не його наречена.

Він обережно встав, пішов до душу. Гаряча вода трохи заспокоїла нерви, але не надовго. Він голився, тремтячи так, що ледь не порізався.

Одягнувся у костюм — темно-синій, новий, куплений спеціально для цього дня. Біла сорочка, краватка. Він дивився на своє відображення у дзеркалі.

Хто б міг подумати рік тому, що він стоятиме тут, готуючись освідчитися найпрекраснішій жінці у світі?

— Вадим?

Він обернувся. Олена стояла у дверях спальні, дивлячись на нього здивовано.

— Ти вже одягнений? У костюм? Котра година?

— Восьма, — він підійшов, поцілував її. — Доброго ранку.

— Чому ти у костюмі? Ми ж маємо йти увечері, так?

— Так. О сьомій. Але я... хотів бути готовим.

Вона всміхнулася, торкаючись його обличчя.

— Ти так нервуєш. Це так важливо для тебе?

— Ти навіть не уявляєш, наскільки, — він прошепотів.

***

День проходив у тумані.

Вадим намагався зайняти себе — дивився телевізор, читав книгу, відповідав на робочі листи. Але нічого не допомагало. Думки постійно поверталися до вечора.

О третій годині дня він поїхав до офісу. Дістав каблучку з сейфа, поклав у внутрішню кишеню піджака. Перевірив тричі, чи добре застібнута.

Зателефонував власнику кав'ярні.

— Все готово? — запитав він.

— Так, пане Ковальський. Свічки розставлені. Троянди на столі. Музикант Павло вже тут, налаштовує скрипку. Фотограф теж на місці. О пів на сьому закриємося. Чекаємо вас о сьомій.

— Дякую. До зустрічі.

Він відключився, зробив глибокий вдих. Все технічно готово. Залишилося тільки не зламатися.

Зателефонував Демиду.

— Як справи? — запитав брат.

— Жахливо, — Вадим засміявся нервово. — Руки тремтять. Серце калатає. Боюся забути слова.

— Дихай, — Демид сказав спокійно. — Уяви її обличчя, коли вона скаже "так". Уяви, як вона заплаче від щастя. Уяви, як ви обійметеся. Це допоможе.

Вадим закрив очі, уявив. І трохи заспокоївся.

— Дякую.

— О дев'ятій чекаємо вас. Шампанське в холодильнику. Емілія вже плаче від хвилювання, — Демид засміявся.

— Передай їй, що я теж.

***

Шоста година вечора.

Вадим стояв біля дзеркала, поправляючи краватку п'ятий раз. Каблучка у кишені відчувалася важкою, ніби важила кілограми.

— Я готова, — почувся голос Олени.

Він обернувся — і завмер.

Вона стояла у дверях спальні у синій сукні. Волосся зібране у елегантну зачіску, легкий макіяж, діамантові сережки (подарунок від батьків). Вона була приголомшливою.

— Ти... — він не знайшов слів. — Ти неймовірна.

Вона усміхнулася, підійшла, поправила його краватку.

— А ти дуже гарний у костюмі. Куди ми йдемо?

— Дізнаєшся, — він взяв її руку, поцілував. — Готова?

— Так. Хоча дуже нервую.

— Я теж.

Вони вийшли з квартири, сіли у машину. Вадим вів, намагаючись зосередитися на дорозі. Руки тремтіли на кермі.

— Ти їдеш на Поділ, — помітила Олена. — Ми йдемо туди?

— Можливо, — він усміхнувся загадково.

Вона не наполягала, дивлячись у вікно. Київ був прикрашений різдвяними вогнями, сніг лежав білим килимом. Казкова атмосфера.

Вони під'їхали до кав'ярні о шостій п'ятдесят п'ять. Вадим припаркувався, обернувся до Олени.

— Впізнаєш це місце?

Вона подивилася на вивіску кав'ярні, очі розширилися.

— Це... це та кав'ярня. Де ми вперше говорили. Наодинці. Після сесії.

— Так, — він взяв її руку. — Тут все почалося. І сьогодні тут продовжиться.

Вони вийшли з машини. Олена тремтіла — не від холоду, від хвилювання.

Вадим відчинив двері кав'ярні. Вона увійшла — і затамувала подих.

Кав'ярня була порожня. Тільки свічки — десятки маленьких свічок на столах, підвіконнях, підлозі. У дальньому кутку чоловік зі скрипкою — Павло — почав грати тиху, мелодійну музику.

А їхній столик біля вікна був накритий білою скатертиною, з червоними трояндами у вазі, двома келихами шампанського.

— Вадим... — Олена прошепотіла, рука притиснулася до рота. — Що це?

— Ходімо, — він повів її до столика.

Вони сіли навпроти один одного. Олена дивилася на нього крізь сльози, що вже почали текти.

— Ти зробив все це для мене?

— Для тебе. Тільки для тебе, — він взяв її руки у свої.

Павло продовжував грати. М'яка музика наповнювала простір, створюючи атмосферу чистої магії.

Вадим зробив глибокий вдих. Настав час.

Він встав, обійшов стіл, став на одне коліно.

Олена закрила обличчя руками, плачучи вже відкрито.

— Олена, — він почав, голос тремтів, але слова йшли від серця. — Рік тому я був у темряві. Не тільки за ґратами. А у душі. Я втратив себе. Втратив надію. Думав, що моє життя закінчилося.

Він стиснув її руки, дивлячись в її очі.

— А потім я зустрів тебе. І ти стала моїм світлом. Ти не просто допомагала мені як психологиня. Ти бачила мене. Справжнього. Зламаного. Але ти не відвернулася.

Олена плакала, слухаючи кожне слово.

— Ти навчила мене, що можна починати заново. Що минуле не визначає майбутнє. Що я заслуговую на щастя. Ти показала мені, що таке справжня любов. Не одержимість. Не залежність. А партнерство. Підтримка. Довіра.

Він дістав коробочку з кишені, відкрив її. Каблучка сяяла у світлі свічок.

— З тобою я не боюся темряві. Бо ти завжди поруч. Ти моя сила. Моя надія. Моє майбутнє. Я хочу провести з тобою все життя. Хочу будувати дім. Хочу дітей. Хочу старіти поруч.

Він зробив останній вдих, голос майже зламався:

— Олена Вікторівна Морозова... ти вийдеш за мене заміж?

Тиша. Павло припинив грати. Весь світ завмер, чекаючи відповіді.