Розділ 28. Останні дні

П'ятниця. Вісім днів до освідчення.

Вадим стояв у своєму кабінеті перед дзеркалом, тримаючи блокнот з промовою. Офіс був порожній — всі пішли додому. Він залишився, щоб репетувати.

— Олена, — почав він, дивлячись на своє відображення, — рік тому я був у темряві...

Голос тремтів. Він зупинився, зробив глибокий вдих, почав знову.

— Олена. Рік тому я був у темряві. Не тільки за ґратами. А у душі...

Краще. Впевненіше.

Він продовжив, читаючи промову з блокнота, намагаючись запам'ятати кожне слово. Але коли дійшов до кінця, до фрази **"Ти вийдеш за мене заміж?"** — голос зламався.

Він сів у крісло, закрив обличчя руками.

Що, якщо вона скаже "ні"? Що, якщо вона не готова? Що, якщо він щось зробить не так?

Телефон задзвонив. Демид.

— Як справи? — запитав брат.

— Нервую, — Вадим чесно зізнався. — Репетую промову, але боюся зламатися посередині.

— Це нормально, — Демид сказав спокійно. — Я теж нервував перед освідченням Емілії. Руки тремтіли так, що ледь не впустив каблучку.

— І як ти впорався?

— Дивився на неї. Бачив її очі. І розумів, що вона скаже "так". Бо любов там була. Відчутна. Справжня.

Вадим кивнув, хоча Демид не бачив.

— У тебе з Оленою теж, — продовжив брат. — Я бачу, як вона на тебе дивиться. Вона любить тебе. Скаже "так". Без сумнівів.

— Дякую, — Вадим відчув, як трохи легше стало.

— Все готово? Кав'ярня, музикант, квіти?

— Так. Власник підтвердив. Музикант репетує. Квіти привезуть того дня. Фотограф буде прихований у дальньому кутку.

— А каблучка?

— Тут. У сейфі. Перевіряю кожного дня, чи на місці, — Вадим засміявся нервово.

— Добре. Тоді залишилося тільки дочекатися. І не збожеволіти до того часу.

— Намагаюся.

Вони попрощалися. Вадим ще раз подивився на промову, перечитав, поклав у ящик столу.

Вісім днів. Він витримає.

***

Субота. Вадим і Олена у торговому центрі.

Олена вибирала сукню. Вадим сказав їй одягнутися дуже красиво для "сюрпризу", і вона вирішила купити щось нове.

— Яка краща? — вона показала дві сукні. Одна червона, коротка, сміливіша. Друга темно-синя, довга, елегантна.

Вадим уявив, як вона виглядатиме у кожній, коли він стоятиме на колінах з каблучкою.

— Синя, — сказав він. — Вона... вражає. Витончена.

— Ти думаєш? — вона подивилася на сукню. — Може, червона яскравіша?

— Синя ідеальна, — він підійшов, торкнувся тканини. — Довірся мені.

Вона всміхнулася.

— Добре. Тоді беру синю.

Поки вона була у примірочній, Вадим стояв, уявляючи той момент. Вона у синій сукні. Свічки. Музика. Він на колінах.

Серце калатало так сильно, що він чув кожен удар.

— Що думаєш? — вона вийшла, крутнулася.

Сукня сиділа ідеально. Підкреслювала фігуру, але не вульгарно. Елегантно, вишукано. Вона була приголомшливою.

— Ти... ти неймовірна, — він не зміг підібрати інших слів.

Вона засміялася, почервонівши.

— Добре, беру. Для твого таємничого сюрпризу.

— Не пожалкуєш, — він прошепотів.

***

Неділя. Вадим у церкві.

Він не був релігійною людиною. Не ходив до церкви роками. Але сьогодні відчув потребу.

Увійшов, коли служба закінчилася, і більшість людей пішли. Сів на лаву позаду, дивлячись на вівтар.

— Я не знаю, чи Ти мене слухаєш, — прошепотів він. — Я багато грішив. Крав. Брехав. Був у в'язниці. Вбивав, захищаючись.

Він зробив паузу.

— Але Ти дав мені другий шанс. Дав Олену. Вона врятувала мене. Зробила кращим. І тепер я прошу... дай мені сил зробити все правильно. Щоб вона була щаслива. Щоб я не підвів її.

Він сидів довго, у тиші церкви, відчуваючи дивний спокій.

Не віра. Але надія. Що все буде добре.

***

Понеділок. Офіс.

Максим зайшов до кабінету Вадима.

— Вадим, ти останнім часом якийсь неспокійний. Все гаразд?

— Так, — Вадим усміхнувся. — Просто... готуюся до чогось важливого.

— До чого?

Вадим завагався, потім вирішив довіритися.

— Освідчуюся Олені. Двадцять третього.

Максим усміхнувся широко.

— Нарешті! Я думав, ти ніколи не наважишся.

— Нервую як дурень, — Вадим зізнався.

— Нормально. Я теж нервував перед дружиною. Але знаєш що? Як тільки побачив її очі, коли вона сказала "так", все нерви зникли. Залишилося тільки щастя.

— Сподіваюся, так буде і у мене.

— Буде, — Максим пліснув його по плечу. — Вона тебе любить. Очевидно. Скаже "так".

Вадим усміхнувся, відчуваючи підтримку.

***

Вівторок. П'ять днів до освідчення.

Вадим не міг спати. Лежав поруч з Оленою, яка спокійно спала, і думав про все, що може піти не так.

Що, якщо він забуде слова? Що, якщо заплаче посередині? Що, якщо каблучка не підійде за розміром? Що, якщо музикант не прийде? Що, якщо...

— Вадим? — Олена заворушилася, відкрила очі. — Ти не спиш?

— Вибач, не хотів будити.

Вона повернулася до нього, торкнулася його обличчя.

— Ти останнім часом неспокійний. Що трапилося?

— Нічого, — він спробував всміхнутися. — Просто робота.

— Не бреши мені, — вона подивилася серйозно. — Я психологиня. Я бачу, коли ти хвилюєшся. Розкажи.

Він не міг сказати правду. Ще рано.

— Готую щось важливе. Для тебе. І хочу, щоб все було ідеально.

— Той сюрприз? — вона всміхнулася.

— Так.

— Вадим, — вона обійняла його, — мені не треба ідеального. Мені треба тебе. Що б ти не приготував, я буду щаслива. Бо ти поруч.

Її слова заспокоїли його. Він поцілував її, обійняв міцно.

— Дякую. За те, що ти є.

— Завжди, — вона притиснулася до нього.

Вони заснули обійняті. І цієї ночі Вадим спав спокійно.

***

Середа. Вадим зустрівся з власником кав'ярні.

— Все готово, — сказав власник, показуючи кав'ярню. — Двадцять третього о шостій закриємо для звичайних відвідувачів. Ваш столик біля вікна. Свічки тут, тут і тут. Троянди на столі. Музикант Павло прийде о пів на сьому, буде грати з сьомої.