Розділ 27. Дві жінки

Четвер. Кав'ярня у центрі Києва.

Олена сиділа за столиком біля вікна, нервово крутячи чашку кави. Вона прийшла на п'ятнадцять хвилин раніше — завжди так робила, коли нервувала.

А нервувала вона зараз сильно.

Емілія. Дружина Демида. Колишня любов Вадима.

Вони ніколи не зустрічалися наодинці. Тільки на родинних вечерях, де завжди були чоловіки. Завжди була дистанція, ввічливість, але не справжня близькість.

А вчора Емілія зателефонувала:

— Олена, можемо зустрітися? Тільки ми двоє. Хочу поговорити.

Олена погодилася, хоча серце калатало від тривоги. Про що вони говоритимуть? Про Вадима? Про минуле? Про те, що Емілія знає щось, чого не знає вона?

Двері кав'ярні відчинилися. Емілія увійшла — елегантна, у довгому пальто, волосся зібране у пучок. Вона побачила Олену, усміхнулася, підійшла.

— Привіт, — вони обнялися коротко, формально.

— Привіт. Сідай. Замовила тобі капучино, сподіваюся, люbiш?

— Так, дякую, — Емілія сіла, зняла пальто.

Перші кілька хвилин вони пили каву мовчки. Олена чекала, коли Емілія заговорить. Нарешті та почала:

— Дякую, що погодилася зустрітися. Знаю, це, мабуть, дивно. Але мені здалося, що нам треба поговорити. Без чоловіків. Просто ми двоє.

— Про що? — Олена намагалася говорити спокійно.

Емілія зітхнула, поклавши руки на стіл.

— Про Вадима. Про минуле. Про нас.

Олена напружилася.

— Я знаю, що він любив тебе, — сказала вона тихо. — Він розповів мені все. Про те, як зустрів вас з Демидом. Як закохався. Як страждав.

— Я знаю, — Емілія кивнула. — Він розповів і мені. Коли ми говорили по телефону місяць тому.

— І що ти відчуваєш? — Олена запитала прямо.

Емілія замовкла, вибираючи слова.

— Провину, — нарешті сказала вона. — Величезну провину. Я не знала тоді, що він мене кохає. Або... може, десь глибоко всередині знала, але не хотіла визнавати. Було легше не помічати.

— Чому?

— Бо я любила Демида, — Емілія подивилася їй в очі. — З першого дня. Він був... він був тим, кого я шукала. Сильний, впевнений, надійний. А Вадим тоді був... іншим. Загубленим. Зламаним. Я бачила біль у його очах, але думала, що це не через мене.

Олена слухала, не перебиваючи.

— Коли Демид сказав мені, що Вадим у в'язниці, я почувалася жахливо, — Емілія продовжила. — Демид розповів, що Вадим зізнався у своїх почуттях. Що він страждав місяцями. Що я, навіть не знаючи, зруйнувала його.

— Ти не зруйнувала його, — Олена несподівано для себе сказала. — Він сам зруйнував себе. Вибором мовчати. Вибором пити. Вибором красти. Ти не винна.

Емілія подивилася на неї здивовано.

— Ти... ти його захищаєш? Мене?

— Я кажу правду, — Олена пожала плечима. — Вадим розповів мені свою історію. І я, як психологиня, розумію: він сам прийняв рішення. Ти не можеш нести відповідальність за його вибори.

Емілія заплакала — тихо, без риданнів.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую за ці слова. Я роками відчувала провину. Думала, що якби я помітила раніше, якби зробила щось інакше...

— Це нічого не змінило б, — Олена простягнула руку через стіл, стиснула її. — Ти любила Демида. Вадим любив тебе. Але це була одностороння любов. Нездорова. Він сам це зрозумів у в'язниці.

Емілія витерла сльози, усміхнулася крізь них.

— Ти дивовижна. Розумію, чому він тебе кохає.

— А я розумію, чому він кохав тебе, — Олена всміхнулася. — Ти добра. Щира. Просто не для нього.

— Так, — Емілія погодилася. — Я для Демида. А ти для Вадима. Ми обидві на своїх місцях.

Вони помовчали, атмосфера стала легшою, теплішою.

— Знаєш, що мені найбільше подобається у тобі? — сказала Емілія.

— Що?

— Те, що ти зробила його щасливим, — вона посміхнулася. — Я бачу, як він змінився. Коли приходить на родинні вечері, він інший. Спокійний. Впевнений. Закоханий. Це твоя заслуга.

— А він зробив щасливою мене, — Олена відповіла. — Після смерті Максима я думала, що більше ніколи не зможу любити. Але Вадим показав мені, що можна. Що треба.

— Демид розповідав про Максима, — Емілія сказала м'яко. — Мені дуже шкода.

— Дякую, — Олена кивнула. — Це було важко. Найважчий період у моєму житті. Але Вадим... він розумів біль. Бо сам пройшов через нього. І ми допомагали одне одному.

— Ви ідеальна пара, — Емілія всміхнулася.

— Як і ви з Демидом, — Олена відповіла щиро.

Вони замовили ще кави, продовжили розмову. Тепер вже не про важке. Про звичайне. Про роботу, хобі, плани на свята.

Емілія розповідала про свій дизайнерський бізнес, про нові проекти. Олена — про своїх клієнтів, про складні випадки, про успіхи.

— Ти справді любиш свою роботу, — помітила Емілія.

— Так, — Олена кивнула. — Допомагати людям — це те, заради чого я живу. Бачити, як вони змінюються, як відновлюються. Як Вадим.

— Він був твоїм клієнтом спочатку, так?

— Так. Групова терапія для колишніх в'язнів. Він прийшов цинічний, закритий. Але я бачила щось під маскою. Біль. Бажання змінитися. І вирішила допомогти.

— А коли зрозуміла, що закохалася?

Олена замислилася.

— Не одразу. Була професійна межа. Але поступово... поступово я почала бачити його не як клієнта. А як людину. Вразливу, сильну, щиру. І закохалася, навіть не помічаючи.

— А він?

— Він кохав мене з першого дня, — Олена засміялася. — Розповів мені пізніше. Що коли побачив мене на першій сесії, щось усередині перевернулося.

— Романтично, — Емілія всміхнулася.

— Так. Але і страшно. Я ризикувала кар'єрою. Репутацією. Але не змогла відмовитися від нього.

— Не шкодуєш?

— Ні разу, — Олена сказала впевнено. — Він найкраще, що траплялося зі мною.

Емілія подивилася на неї тепло.

— Я рада за вас. Справді. І хочу, щоб ми були не просто знайомими. А подругами. Ми ж, по суті, родина.

— Так, — Олена всміхнулася. — Родина.

Вони допили каву, попрощалися біля кав'ярні. Обнялися — вже не формально, а щиро.