Розділ 26. Благословення

Неділя. Вінниця. Ранок.

Вадим прокинувся у гостьовій кімнаті будинку батьків Олени. Вона спала поруч, притиснувшись до нього. Вони лягли пізно вчора, після довгої вечері з батьками.

Він обережно встав, щоб не розбудити її, одягнувся і вийшов. У вітальні вже сидів Віктор Петрович, пив каву, читав газету.

— Доброго ранку, — Вадим привітався.

— Доброго, — Віктор відклав газету. — Сідай. Кави хочеш?

— Так, дякую.

Віктор налив йому каву, вони сиділи мовчки кілька хвилин. Потім батько Олени заговорив:

— Хочу з тобою поговорити. Серйозно.

Вадим напружився.

— Слухаю.

— Учора ти сказав про "майбутню родину", — Віктор подивився на нього уважно. — Що ти мав на увазі?

Вадим зрозумів — настав час. Він приїхав сюди не просто познайомитися. Він приїхав попросити благословення.

— Я хочу освідчитися Олені, — сказав він прямо. — Двадцять третього грудня. Все вже сплановано.

Віктор мовчав, дивлячись на нього.

— І ти приїхав сюди попросити мого дозволу?

— Так, — Вадим випрямився. — Я розумію, що це старомодно. Що Олена доросла жінка, приймає власні рішення. Але для мене важливо ваше схвалення. Ваше з дружиною.

Віктор встав, підійшов до вікна, дивлячись на подвір'я.

— Знаєш, що найбільше лякає батька?

— Що?

— Бачити дочку нещасною, — Віктор обернувся. — Після смерті Максима ми думали, вона ніколи не відновиться. Вона не їла. Не спала. Просто існувала. Ми боялися втратити її.

Вадим слухав, відчуваючи біль у його словах.

— А потім, кілька місяців тому, вона зателефонувала. І я почув у її голосі щось, чого не чув роками. Радість. Життя. Вона сказала: "Тату, я зустріла когось. Він особливий."

Віктор підійшов до Вадима, сів навпроти.

— Ти знаєш, що вона пережила?

— Частково. Вона розповідала про Максима. Про втрату.

— Тоді ти розумієш, наскільки важливо не зламати її знову, — Віктор подивився йому прямо в очі. — Якщо ти просиш її руки, ти обіцяєш захищати її. Любити. Не кидати. Ніколи.

— Обіцяю, — Вадим сказав твердо. — Я кохаю Олену більше за все. Вона врятувала мене. Дала мені причину жити. Я зроблю все, щоб вона була щасливою. Це не просто слова. Це клятва.

Віктор дивився на нього довго, оцінюючи щирість.

— Ти був у в'язниці. Робив погані речі. Чому я маю вірити, що ти змінився?

— Бо я довів це, — Вадим не відвів погляду. — Вийшов, побудував чесний бізнес. Відмовився від легких грошей. Захистив Олену від загрози. Змінив своє життя повністю. І все це — заради неї.

Віктор кивнув повільно.

— Я бачу це. Вчора, коли ти дивився на неї за столом, я бачив любов у твоїх очах. Справжню любов. Не одержимість. Не захоплення. А глибоке, щире почуття.

Він простягнув руку.

— Я даю своє благословення. Освідчуйся. Зроби її щасливою.

Вадим відчув, як щось стискується у грудях. Він потиснув руку Віктора — міцно, з вдячністю.

— Дякую. Не підведу вас.

— Я знаю, — Віктор усміхнувся — вперше щиро. — Інакше не дав би дозволу.

***

Пізніше Ірина Миколаївна покликала Вадима на кухню. Олена з батьком пішли у сад, залишивши їх наодинці.

— Вадим, допоможи мені з пирогом, — сказала вона, хоча було очевидно, що це привід поговорити.

Він підійшов, почав різати яблука, які вона подала.

— Віктор розповів мені про вашу розмову, — почала вона тихо.

— Він дав благословення.

— Я знаю, — вона всміхнулася. — І я рада. Дуже рада.

Вона відклала ніж, обернулася до нього.

— Хочу тобі щось сказати. Як мама. Як жінка, яка бачила свою дочку зламаною.

— Слухаю.

— Олена після Максима закрилася від світу. Вона думала, що більше ніколи не зможе довіритися комусь. Що любов приносить тільки біль. Я боялася, що вона так і залишиться самотньою.

Ірина взяла його руку.

— А потім з'явився ти. І я побачила, як вона змінюється. Як повертається до життя. Як знову сміється. Як мріє про майбутнє.

Вона заплакала — тихо, щасливо.

— Дякую тобі. За те, що повернув мені дочку. За те, що показав їй, що можна любити знову.

Вадим обійняв її — обережно, з повагою.

— Це вона змінила мене. Але я обіцяю: зроблю її найщасливішою.

— Я вірю, — Ірина витерла сльози. — І хочу допомогти. З весіллям. З організацією. Все, що треба.

— Дякую, — він усміхнувся. — Обов'язково попросимо допомоги.

Вони продовжили готувати пиріг, розмовляючи про майбутнє. Про весілля, про те, яким воно може бути. Про дітей — можливо, через рік-два.

Ірина розповідала про весілля Олени і Максима — яким воно мало бути. Вони встигли заплануват все, але не встигли одружитися.

— Не хочу, щоб Олена чекала довго, — сказала вона. — Життя непередбачуване. Треба цінувати кожен момент.

— Ми не чекатимемо, — Вадим пообіцяв. — Після освідчення почнемо планувати одразу. Можливо, влітку вже весілля.

— Чудово, — Ірина всміхнулася.

***

Увечері, після вечері, Олена і Вадим гуляли садом. Холодний грудневий вечір, зірки на небі, тиша.

— Тато сьогодні був якийсь... інший, — сказала Олена. — М'якший. Що ви обговорювали?

— Чоловічі справи, — Вадим усміхнувся загадково.

— Які саме?

— Не скажу, — він поцілував її чоло. — Але скоро дізнаєшся.

Вона не наполягала, але цікавість світилася в її очах.

— Мені подобається, що тобі вдалося з ними, — сказала вона. — Батьки рідко комусь довіряють так швидко. Але вони бачать, що ти справжній.

— Я намагаюся, — він обійняв її. — Для них. Для тебе.

Вони стояли обійняті, дивлячись на зоряне небо.

— Вадим, — тихо сказала вона, — я щаслива. Справді щаслива. Дякую тобі за це.

— Мені теж, — він поцілував її. — І це тільки початок.

***

Понеділок. Повернення до Києва.

Вони їхали назад, розмовляючи про вихідні. Олена була радісна — батьки схвалили Вадима, і це багато для неї означало.

— Знаєш, що мама сказала мені перед від'їздом? — розповіла вона.

— Що?