Розділ 25. Підготовка до освідчення

Субота. Початок грудня.

Вадим стояв біля вітрини ювелірного магазину, чекаючи. Каблучка мала бути готова сьогодні — розмір підігнаний, гравірування завершене.

Консультант вийшла з підсобки, несучи маленьку оксамитову коробочку.

— Ось, пане Ковальський, — вона відкрила її.

Каблучка лежала всередині — біле золото, діамант пів карата, витончена, елегантна. А всередині, на внутрішній стороні кільця, тонким шрифтом вигравіровано: **"Моє світло. В."**

Вадим взяв коробочку, роздивляючись каблучку на світлі. Вона була ідеальна.

— Вона сподобається їй, — сказала консультант, усміхаючись. — Я бачила сотні пар. Ця каблучка обрана з любов'ю.

— Дякую, — він заплатив решту — шість тисяч доларів — і вийшов з магазину.

У кишені лежала найважливіша покупка його життя. Вісім тисяч доларів. Але вона того варта.

Тепер залишалося найважче — все спланувати.

***

Вадим поїхав до Демида. Брат чекав у своєму кабінеті, з кавою і блокнотом.

— Ну? Каблучка готова?

— Так, — Вадим дістав коробочку, показав.

Демид взяв, роздивився, усміхнувся.

— Гарна. Олені сподобається.

— Сподіваюся, — Вадим сховав коробочку назад. — Тепер треба все спланувати. І тут мені потрібна твоя допомога.

— Слухаю.

Вадим сів, дістав телефон, відкрив нотатки.

— Я думав про різні місця. Ресторан — банально. Подорож — треба багато часу. Парк — холодно, грудень же. І тоді я згадав...

Він зробив паузу, збираючи думки.

— Згадав що? — Демид нахилився вперед.

— Місце, де ми вперше по-справжньому говорили. Не у її офісі. Не як психологиня і клієнт. А як люди. Кав'ярня на Подолі. Де ми зустрілися після першої сесії. Де я розповів їй про себе. Де вона розповіла про себе.

Демид кивнув.

— Це особливе місце. Вона пам'ятатиме.

— Так, — Вадим продовжив. — Я хочу орендувати цю кав'ярню на вечір. Тільки ми двоє. Музикант на скрипці — вона любить скрипку. Свічки. Квіти. А потім... потім я стану на коліно.

— Звучить ідеально, — Демид усміхнувся. — Але як ти заведеш її туди, щоб вона не здогадалася?

— Скажу, що хочу повернутися туди. Ностальгія. Вона повірить.

— А якщо запитає, чому так урочисто одягнені?

— Скажу, що після кав'ярні підемо у театр. Або на концерт. Куплю квитки як прикриття.

Демид записав у блокнот.

— Добре. А що далі? Після "так"?

— Якщо вона скаже "так", — Вадим поправив, нервуючи.

— Вона скаже, — Демид впевнено сказав. — Не сумнівайся.

— Сподіваюся, — Вадим зітхнув. — Після "так" ми підемо сюди. До тебе. Ви з Емілією чекатимете. Відсвяткуємо разом. Шампанське, тости, родина.

— Емілії сподобається ця ідея, — Демид усміхнувся. — Вона вже питає, коли ти нарешті освідчишся.

— Всі питають, — Вадим засміявся. — Навіть Максим у офісі натякає.

— Бо ви ідеально підходите одне одному, — Демид подивився на брата серйозно. — Вона зробила тебе кращим. А ти зробив її щасливою. Це рідкість.

— Я знаю, — Вадим кивнув. — Тому хочу зробити все ідеально.

— Коли плануєш?

— Двадцять третього грудня. За три тижні. Напередодні Різдва. Щоб це свято стало ще особливішим.

— Романтично, — Демид схвально кивнув. — Тоді є три тижні на підготовку. Що треба зробити?

Вони склали список:
1. Орендувати кав'ярню на вечір — Вадим зателефонує завтра.
2. Найняти музиканта — скрипаль, класична музика.
3. Квіти — червоні троянди, багато.
4. Купити квитки у театр — як прикриття.
5. Підготувати промову — Вадим напише сам.
6. Попередити Емілію — Демид зробить.
7. Фотограф — прихований, щоб зафіксувати момент.

— Фотограф? — Вадим здивувався. — Навіщо?

— Щоб у вас були фото цього дня, — Демид пояснив. — Довіряй мені. Через роки ви будете дякувати за них.

— Добре, — Вадим погодився.

Вони обговорювали деталі ще годину. Демид давав поради, виправляв дрібниці, додавав ідеї.

— І останнє, — сказав Демид наприкінці. — Промова. Що скажеш їй?

Вадим замовчав. Це було найважче.

— Не знаю точно. Хочу сказати... що вона врятувала мене. Що без неї я б не був тим, ким є. Що я хочу провести з нею все життя.

— Це гарно, — Демид кивнув. — Але додай щось особисте. Щось, що тільки вона зрозуміє. Спогад. Момент. Щось інтимне.

Вадим задумався. Був один момент. Перша ніч разом. Коли вона лежала у його обіймах і сказала: **"З тобою я не боюся темряви."**

— Знаю, що скажу, — він усміхнувся.

— Тоді все готово, — Демид підвівся, обійняв брата. — Ти впораєшся. Я вірю.

— Дякую, — Вадим відповів. — За все. За підтримку. За віру.

— Завжди, брате.

***

Той вечір Вадим повернувся додому пізно. Олена вже спала. Він обережно ліг поруч, обійняв її.

Вона заворушилася, притиснулася ближче.

— Де ти був? — сонно прошепотіла вона.

— У Демида. Обговорювали роботу.

— Так пізно?

— Так. Спи, люба.

Вона заснула знову. А Вадим лежав, дивлячись на неї, думаючи.

Двадцять третього грудня. Через три тижні його життя зміниться назавжди.

Якщо вона скаже "так".

А якщо ні?

Він відкинув цю думку. Не міг дозволити собі сумніватися. Вона любила його. Він знав це. Відчував.

Вона скаже "так".

Має сказати.

***

Неділя. Вадим і Олена гуляли парком.

Грудень був холодним, сніг ще не випав, але повітря було морозним. Вони йшли, тримаючись за руки, укутані у шарфи.

— Знаєш, про що я думала? — сказала Олена.

— Про що?

— Про те, що скоро Новий рік. Рік тому я святкувала його одна. А цього року — з тобою. Це неймовірно.

— Для мене теж, — він стиснув її руку. — Рік тому я був у в'язниці. Святкував з сокамерниками. Мріяв про волю.

— А тепер ти тут. З бізнесом. Зі мною. З майбутнім.

— Так, — він зупинився, повернув її до себе. — І знаєш, що я хочу?

— Що?

— Щоб наступний Новий рік ми святкували як родина. Офіційно.

Вона завмерла, дивлячись на нього.