Розділ 24. Близькість

Середа. Вечір у квартирі Вадима і Олени.

Вадим повернувся додому пізно — о восьмій вечора. День був насиченим: зустрічі з клієнтами, координація проектів, вирішення робочих питань. Він був втомлений, але задоволений.

Відчинив двері ключем, увійшов. Квартира була тихою, напівтемною. Тільки свічки горіли у вітальні — десятки маленьких свічок на столі, підлозі, підвіконні.

— Олена? — покликав він.

— Тут, — її голос із спальні.

Він пройшов туди. Вона стояла біля вікна у шовковому халаті, волосся розпущене, босоніж. Усміхалася м'яко, загадково.

— Що це? — він озирнувся. Свічки були і тут, на тумбочках, комоді. М'яка музика лунала з колонки.

— Я скучила за тобою, — вона підійшла, обійняла його. — За останні тижні ми бачилися тільки вранці і пізно ввечері. Ти працюєш занадто багато.

— Вибач, — він притиснув її до себе. — Бізнес розширюється, треба...

— Я знаю, — вона поклала палець на його губи. — Я розумію. Але сьогодні — сьогодні тільки ми. Без роботи. Без телефонів. Тільки ти і я.

Він подивився на неї — на її зелені очі, що світилися у світлі свічок, на губи, на посмішку.

— Тільки ми, — повторив він, поцілувавши її.

Вона повела його до ванної кімнати. Там теж горіли свічки. Джакузі було наповнене водою з піною та пелюстками троянд.

— Ти зробила це для мене?

— Для нас, — вона почала розстібувати його сорочку. — Коли востаннє ми просто були разом? Не поспішали. Не думали про завтра. Просто... були.

Він замислився. Справді, останні тижні були вихором роботи. Навіть вдома він часто відповідав на листи, дзвінки, планував проекти.

— Ти права, — він торкнувся її обличчя. — Пробач. Я занадто занурився у роботу.

— Не вибачайся, — вона посміхнулася. — Просто будь тут. Зараз.

Вони роздягнулися, занурилися у джакузі. Гаряча вода розслабила м'язи, піна пахла лавандою. Вона притулилася до нього, поклавши голову на його груди.

Вони сиділи так довго, мовчки, слухаючи музику і власне дихання.

— Я боюся, — раптом прошепотіла Олена.

— Чого? — він погладив її волосся.

— Що втрачу тебе. Не фізично. А... емоційно. Що ти станеш настільки зайнятим, що забудеш про нас. Про те, навіщо ти все це робиш.

Її слова вдарили його. Бо вона мала рацію. Останні тижні він так занурився у бізнес, що майже забув зупинитися. Подивитися на неї. По-справжньому побачити її.

— Пробач, — він повернув її обличчя до себе. — Ти права. Я забув, що найважливіше. Ти. Ми. Все інше — просто інструменти.

— Я не проти твоєї роботи, — вона торкнулася його обличчя. — Я пишаюся тобою. Але мені треба тебе. Не твоїх грошей. Не твого успіху. Тебе. Чоловіка, якого я люблю.

Він поцілував її — довго, глибоко, з усією любов'ю.

— Я тут, — прошепотів він. — І обіцяю: знайду баланс. Робота важлива. Але ти важливіша.

Вона всміхнулася крізь сльози.

— Дякую.

Вони вийшли з джакузі, витерлися великими рушниками. Він поніс її на руках до спальні, поклав на ліжко.

— Сьогодні про тебе, — сказав він, цілуючи її шию, плечі. — Тільки про тебе.

Він займався коханням з нею повільно, ніжно, з повною увагою. Кожен дотик був усвідомленим. Кожен поцілунок — подякою за те, що вона є.

Він дослідив її тіло, ніби бачив вперше. Цілував кожен сантиметр шкіри. Шептав, як вона прекрасна. Як він її любить.

Вона віддалася йому повністю — без стримування, без страху. Вони рухалися у ритмі, який був тільки їхнім, дивлячись одне одному в очі.

— Я люблю тебе, — прошепотів він, коли відчув, що вона близько до краю.

— Покажи, — вона притягнула його ближче.

І він показав. Усім тілом, усією душею.

Вони досягли піку разом, тримаючись одне за одного, ніби боялися розлучитися навіть на мить.

Після лежали обійняті, накриті простирадлом, дихаючи важко.

— Це було... — вона не знайшла слів.

— Так, — він поцілував її чоло. — Це було нами.

Вони лежали довго, мовчки, слухаючи серця одне одного.

— Вадим, — нарешті сказала вона, — я хочу щось сказати.

— Слухаю.

— Коли я зустріла тебе, вісім місяців тому, я була зламана, — вона подивилася на стелю. — Після смерті нареченого я закрилася. Думала, більше ніколи не зможу любити. Не зможу довіритися комусь настільки, щоб віддати йому серце.

Він слухав, не перебиваючи.

— А потім ти прийшов на групову терапію. Цинічний, закритий, з болем у очах. І щось у мені відгукнулося. Я побачила себе у тобі. Бачила, як ти борешся. Як намагаєшся. Як не здаєшся.

Вона повернулася до нього, торкнулася його обличчя.

— Ти не просто врятував мене від Сергія. Ти врятував мене від самотності. Від страху жити. Від думок, що я не заслуговую на щастя.

— Олена... — він почав, але вона не дала йому закінчити.

— Дай мені сказати, — вона всміхнулася крізь сльози. — Я люблю тебе. Не за гроші. Не за те, що ти досяг. Я люблю тебе за те, ким ти є. За те, що ти борешся. За те, що ти чесний. За те, що ти обрав мене серед усіх можливостей.

Він обійняв її міцно, відчуваючи, як щось у грудях переповнюється.

— Я теж люблю тебе, — прошепотів він. — Більше за все у світі. Ти моя причина. Причина вставати вранці. Причина працювати. Причина бути кращим.

Вони поцілувалися — довго, ніжно.

— Знаєш, про що я мрію? — запитала вона.

— Про що?

— Про просте життя з тобою. Сніданки разом. Прогулянки у парку. Вечори на дивані під фільм. Подорожі. Можливо, діти. Просто... бути разом. Без драми. Без загроз. Просто ми.

— Це буде, — він поцілував її чоло. — Обіцяю. Драма закінчилася. Попереду тільки щастя.

— Ти впевнений?

— Так, — він подивився їй в очі. — Бо я зроблю все, щоб це сталося.

Вони заснули обійняті, під світлом свічок, що догорали.

***

Ранок. Четвер.

Вадим прокинувся раніше за Олену. Вона спала, притиснувшись до нього, обличчя спокійне. Він лежав, дивлячись на неї, думаючи про вчорашню розмову.

Вона права. Він занадто занурився у роботу. Забув, що найважливіше — не гроші, не успіх. А вона. Вони.