Розділ 23. Розширення бізнесу

Понеділок. Тиждень після повернення з Варшави.

Вадим стояв у новому офісі "Щит Безпеки" — п'ять кімнат, велика переговорна, кухня, два санвузли. Триста квадратних метрів на другому поверсі бізнес-центру у центрі Києва.

Ремонтники закінчували роботу — фарбували стіни, встановлювали меблі. Через тиждень офіс буде готовий.

— Вражає, — Демид стояв поруч, дивлячись на простір. — Пам'ятаєш, як починав? Дві кімнати, п'ятнадцять людей.

— Півроку тому, — Вадим усміхнувся. — Здається, це було у минулому житті.

— Тепер скільки співробітників?

— Тридцять п'ять. Найняв ще десять після польського контракту. Троє на проект у Варшаві, решта на банк та інші замовлення.

— Фінанси?

Вадим дістав планшет, показав звіт.

— Дохід компанії — сто двадцять тисяч доларів за останні три місяці. Після витрат, зарплат, оренди — мій особистий дохід близько двадцяти тисяч на місяць.

Демид присвиснув.

— Двадцять тисяч. Вадим, це серйозні гроші. За десять місяців ти зробив те, на що інші витрачають роки.

— Це завдяки твоїй інвестиції, — Вадим подивився на брата. — Без твоїх ста тисяч я б не зміг так швидко рости.

— Я інвестував, — Демид кивнув. — Але ти виконав роботу. Знайшов клієнтів. Побудував команду. Це твоя заслуга.

Вони помовчали, дивлячись на майбутній офіс.

— Демид, — нарешті сказав Вадим, — я хочу поговорити про щось.

— Слухаю.

— Я хочу освідчитися Олені.

Демид обернувся, усміхаючись.

— Нарешті. Коли?

— Не знаю точно. Через місяць, можливо, два. Коли все буде готово. Але мені треба твоя порада.

— Яка?

— Як зробити це правильно. Щоб вона запам'ятала назавжди.

Демид замислився, потім поклав руку на плече брата.

— Олена не така, яка потребує грандіозності. Їй треба щирість. Щось, що йде від серця. Не обов'язково дорого. Важливо, щоб було особисте.

— Я думав... може, ресторан? Або подорож?

— Можливо, — Демид кивнув. — Але додай щось особливе. Щось, що тільки для неї. Пам'ятаєш місце, де ви зустрілися? Де вперше поцілувалися? Використай це.

Вадим замислився. Вони зустрілися у офісі Олени. Вперше поцілувалися біля її квартири.

Не найромантичніші місця.

— Я придумаю щось, — сказав він. — Маю час підготуватися.

— А каблучка?

— Уже дивлюся. Є кілька варіантів. Дороговато, але...

— Не економ на цьому, — Демид перебив. — Це одна з найважливіших покупок у житті. Вона носитиме цю каблучку все життя. Купи найкращу, яку можеш дозволити.

— Ти маєш рацію, — Вадим кивнув.

— І ще, — Демид усміхнувся, — коли освідчишся, скажи мені. Я хочу бути там. Не на самому освідченні, але десь поруч. Щоб привітати вас після.

Вадим відчув тепло всередині.

— Дякую, брате. За все.

— Завжди, — Демид обійняв його. — Ти мій брат. Завжди буду поруч.

***

Вечір. Квартира Вадима і Олени.

Олена готувала вечерю, коли Вадим повернувся додому. Він підійшов, обійняв її ззаду, поцілував у шию.

— Як день? — запитала вона.

— Добре. Оглядав новий офіс. Майже готовий. Переїжджаємо наступного тижня.

— Я хочу побачити, — вона обернулася, усміхаючись. — Можна завтра заїхати?

— Звичайно. Покажу все.

Вони вечеряли разом, розмовляючи про день, про плани, про майбутнє. Олена розповідала про своїх клієнтів, про складні випадки, про успіхи.

Вадим слухав, дивлячись на неї, думаючи.

Коли? Коли буде правильний момент освідчитися?

Не зараз. Ще рано. Треба підготувати все ідеально.

— Про що думаєш? — Олена помітила його погляд.

— Про тебе, — він всміхнувся. — Про те, як мені пощастило.

— Мені теж, — вона простягнула руку через стіл, він стиснув її.

— Олена, — почав він серйозно, — я хочу запитати щось.

— Що?

— Якби я запитав тебе... якби я попросив тебе зробити щось важливе. Дуже важливе. Ти б довірилася мені?

Вона нахилила голову, здивовано.

— Звичайно. Я довіряю тобі у всьому. Чому ти питаєш?

— Просто так, — він усміхнувся загадково. — Хотів переконатися.

Вона не наполягала, але він бачив цікавість у її очах.

***

Субота. Ювелірний магазин у центрі Києва.

Вадим стояв біля вітрини, дивлячись на каблучки. Консультант — елегантна жінка років тридцяти — показувала різні варіанти.

— Ця з платини, діамант один карат, ідеальна чистота, — вона показала прекрасну каблучку з великим каменем. — Дванадцять тисяч доларів.

Вадим розглядав. Красива. Вражаюча. Але чи підійде Олені?

— А ця? — він показав на іншу. Простіша, елегантніша, з меншим діамантом.

— Біле золото, діамант пів карата, висока якість. Вісім тисяч.

Вадим взяв її, подивився на світло. Простота. Елегантність. Не кричуща розкіш, а витончена краса.

Це більше підходило Олені.

— Візьму цю, — сказав він.

— Чудовий вибір, — консультант усміхнулася. — Розмір знаєте?

— Ні, — він зізнався. — Як дізнатися без неї?

— Можете принести її іншу каблучку, якщо є. Або приблизно описати розмір пальця.

Вадим згадав — у Олени була проста срібна каблучка, яку вона іноді носила на правій руці. Він міг принести завтра.

— Повернуся завтра з каблучкою для виміру, — сказав він.

— Добре. Зарезервую цю для вас.

Він заплатив аванс — дві тисячі доларів. Решту заплатить, коли забере.

Виходячи з магазину, Вадим відчував, як серце калатає.

Вісім тисяч доларів. Найдорожча покупка, яку він коли-небудь робив.

Але вона того варта. Вона варта всього.

***

Неділя. Вадим і Олена гуляли парком біля Дніпра.

Листопад був холодним, вітряним. Листя опадало, покриваючи доріжки золотим килимом. Вони йшли, тримаючись за руки, укутані у шарфи і куртки.

— Знаєш, чого я хочу? — раптом сказала Олена.

— Чого?

— Собаку, — вона усміхнулася. — Завжди мріяла про собаку. Але жила в орендованих квартирах, де заборонено. А тепер у нас своя квартира. Можемо завести.

Вадим замислився. Собака. Це відповідальність. Але це також родина.