Розділ 21. Внутрішня боротьба

Середа. День після зустрічі з Русланом.

Вадим не спав майже всю ніч. Лежав, дивлячись у стелю, обдумуючи пропозицію знову і знову.

Сто тисяч доларів за три місяці.

Це не просто гроші. Це можливість. Можливість купити будинок замість квартири. Розширити бізнес утричі. Забезпечити Олені все — весілля мрії, подорожі, безпеку.

А що він мав зараз? Двадцять п'ять співробітників. Дохід десять тисяч доларів на місяць — добре, але не вражаюче. Контракт з банком давав п'ятдесят тисяч, але це розтягнуто на шість місяців.

Швидкість. Руслан пропонував швидкість.

Але за яку ціну?

Він обернувся, подивився на Олену. Вона спала, обличчя спокійне. Довіряла йому. Вірила в нього.

Якби вона дізналася, що він навіть роздумує над пропозицією Руслана...

Він тихо підвівся, вийшов на балкон. Листопадова ніч була холодною, але йому потрібно було свіже повітря.

Дивився на місто, на вогні, на Дніпро.

Рік тому він був у в'язниці. Мріяв про волю. Про шанс почати заново.

Тепер він мав цей шанс. Будував чесний бізнес. Любив чудову жінку. Примирився з братом.

І що? Викине це все заради грошей?

— Вадим?

Він обернувся. Олена стояла у дверях балкону, загорнута у ковдру.

— Пробач, не хотів будити, — він підійшов до неї.

— Ти не спиш, — вона торкнулася його обличчя. — Думаєш про Руслана?

Він не відповів одразу. Не хотів брехати. Але правда була болючою.

— Так, — нарешті зізнався він. — Думаю про його пропозицію.

Олена завмерла.

— Ти... ти роздумуєш над цим?

— Ні, — він швидко сказав. — Тобто... я відмовився. Ти знаєш. Але не можу перестати думати. Сто тисяч доларів, Олено. За три місяці. Це...

— Це гроші, здобуті злочинами, — вона перебила, голос тремтів. — Це повернення до життя, від якого ти тікав. Це зрада всього, чого ти досяг.

— Я знаю, — він стиснув перила балкону. — Знаю. Але іноді думаю... чи вистачить чесних грошей? Чи зможу я дати тобі те, що ти заслуговуєш?

Олена підійшла ближче, повернула його обличчя до себе.

— Вадим, дивися на мене, — вона тримала його обличчя у долонях. — Що я заслуговую? Що, на твою думку, я хочу?

— Будинок. Весілля. Безпеку. Майбутнє для дітей...

— Я хочу тебе, — вона перебила. — Чесного. Живого. Вільного від злочинів. Мені не треба будинок, якщо ти будеш у в'язниці. Мені не треба гроші, якщо ти втратиш душу, заробляючи їх.

Він дивився на неї, відчуваючи, як щось у грудях болить.

— Але ти заслуговуєш...

— Я заслуговую чоловіка, який любить мене достатньо, щоб залишатися чесним, — вона заплакала. — Навіть коли важко. Навіть коли є легший шлях. Ти розумієш?

Він обійняв її, тримаючи міцно.

— Пробач, — прошепотів він. — Пробач, що навіть думав про це.

— Не вибачайся, — вона притиснулася до його грудей. — Спокуса — це нормально. Важливо, як ти реагуєш на неї. І ти відмовився. Це найголовніше.

Вони стояли обійняті на холодному балконі, дивлячись на місто.

— Гроші прийдуть, — тихо сказала Олена. — Твій бізнес росте. Через рік ти заробиш ті сто тисяч. Чесно. І це буде в тисячу разів краще, ніж гроші Руслана.

— Ти права, — він поцілував її чоло. — Як завжди права.

— Не завжди, — вона всміхнулася крізь сльози. — Але у цьому — так.

Вони повернулися до спальні, лягли разом. Вадим обійняв її, відчуваючи, як сумніви повільно відступають.

Вона права. Гроші можна заробити. Легально. Повільніше, але чесно.

А душу, репутацію, довіру — втратити легко, повернути неможливо.

Він не зробить цієї помилки.

Не знову.

***

Четвер. Офіс "Щит Безпеки".

Вадим сидів у своєму кабінеті, переглядаючи фінансові звіти. Демид прислав двох охоронців — вони чергували біля офісу і біля квартири. Поки що Руслан не з'являвся.

Можливо, справді це був тільки тиск. Спроба залякати.

У двері постукали. Увійшов Максим — один із нових співробітників, колишній офіцер поліції.

— Вадим, до тебе відвідувач, — сказав він. — Каже, ви знайомі. Руслан Ковтун.

Вадим напружився. Він тут. У офісі.

— Пусти його, — сказав він спокійно. — Але залишися поруч. На всякий випадок.

Максим кивнув, вийшов. Через хвилину увійшов Руслан — один, без охорони. Усміхався привітно.

— Привіт, Вадим, — він сів у крісло навпроти, не чекаючи запрошення. — Гарний офіс. Скромний, але функціональний.

— Що ти хочеш? — Вадим не вітався.

— Поговорити, — Руслан розслабився у кріслі. — По-людськи. Без тиску.

— Учора ти погрожував мені і моїй дівчині.

— Учора ти відмовився, не вислухавши деталей, — Руслан пожав плечима. — Я розізлився. Вибач. Але сьогодні я прийшов по-іншому.

— Як?

— Як партнер, — Руслан нахилився вперед. — Слухай, я розумію. Ти змінився. Будуєш чесний бізнес. Хочеш залишитися чистим. Поважаю. Серйозно.

Вадим не вірив йому, але слухав.

— Але чому б не поєднати? — продовжив Руслан. — Твоя компанія офіційно працює зі мною. Охорона моїх складів. Легально. Контракт, документи, податки. Ти навіть не знатимеш, що там зберігається. Тобі все одно. Ти просто надаєш послугу. За добрі гроші.

Вадим замислився. Це... це виглядало інакше. Легальний контракт. Офіційні послуги.

Але він знав — це пастка. Руслан не дурний. Якщо він почне працювати з ним, рано чи пізно втягнеться глибше. Одна послуга, потім друга, потім щось нелегальне.

— Ні, — сказав він твердо.

— Чому? — Руслан нахмурився.

— Бо я знаю, як це працює, — Вадим подивився йому прямо в очі. — Спочатку легальний контракт. Потім "маленька послуга". Потім ще одна. І раптом я співучасник. Я у пастці. Ні, дякую.

Руслан помовчав, потім усміхнувся — холодно, без тепла.

— Жаль, — він підвівся. — Думав, ти розумніший. Але твій вибір.

— Так, мій вибір, — Вадим теж встав. — І я прошу тебе: залиш мене у спокої. Не телефонуй, не приходь, не стеж. Я не хочу мати з тобою справу.

— А якщо я не залишу? — Руслан підійшов ближче, голос став загрозливим.