Розділ 20. Колишній сокамерник

Вівторок. Два тижні після дня народження Олени.

Вадим виходив з офісу "Щит Безпеки" о сьомій вечора. День був насиченим — зустрічі з новими співробітниками, огляд прогресу з банківським контрактом, переговори про оренду нового, більшого офісу.

Він був втомлений, але задоволений. Бізнес йшов добре. Дуже добре.

— Вадим? Ковальський?

Голос позаду. Знайомий, хрипкий.

Він обернувся.

Біля його машини стояв чоловік років тридцяти п'яти — високий, широкоплечий, з татуюваннями на шиї і руках. Обличчя грубе, але з хитрим виразом очей.

Руслан. Його сокамерник з в'язниці.

— Руслан? — Вадим наблизився обережно. — Що ти тут робиш?

Руслан усміхнувся — неприємною усмішкою, що не торкалася очей.

— Шукав тебе. Почув, що ти тепер великий бізнесмен. Охоронна фірма, так? Імпонує.

— Дякую, — Вадим тримав дистанцію. Він пам'ятав Руслана. У в'язниці той був лідером угруповання, контролював торгівлю контрабандою. Небезпечний, хитрий, безжальний.

— Не думав, що ти зробиш щось чесне, — Руслан дістав сигарету, закурив. — Думав, вийдеш і повернешся до старого. Як більшість.

— Я не більшість.

— Бачу, — Руслан затягнувся, видихнув дим. — Але слухай, мені треба з тобою поговорити. Маю пропозицію. Вигідну.

Вадим напружився. Нічого доброго з цього не вийде.

— Яку пропозицію?

— Не тут, — Руслан озирнувся. — Поїдемо у моє авто. Поговоримо спокійно.

— Я поспішаю додому, — Вадим почав відкривати свою машину.

Руслан підійшов ближче, поклав руку на двері, не даючи відчинити.

— Вадим, — голос став холоднішим, — я не прошу. Я кажу: нам треба поговорити. П'ять хвилин. Потім підеш додому до своєї красуні.

Згадка про Олену змусила Вадима завмерти. Руслан знав про неї?

— Звідки ти...

— Я багато чого знаю, — Руслан усміхнувся. — Ходімо. Поговоримо як старі друзі.

Вадим зрозумів — вибору немає. Якщо відмовиться, Руслан може стати проблемою. Краще послухати, що він хоче, і відмовити спокійно.

— Добре. П'ять хвилин.

Вони сіли у чорний позашляховик Руслана, припаркований неподалік. Всередині ще двоє чоловіків — у чорному, мовчазні, небезпечні.

Охорона.

Руслан сів позаду, Вадим поруч. Двері зачинилися.

— Отже, — почав Руслан, повертаючись до нього, — я відслідковував тебе останні місяці. Бачив, як ти будуєш бізнес. Чесний, законний бізнес. Молодець. Справді.

— Дякую, — Вадим чекав продовження.

— Але чесний бізнес — це повільно, — Руслан затушив сигарету у попільничці. — Ти заробляєш що, тисяч десять на місяць? Можливо, п'ятнадцять?

— Приблизно.

— Дрібниця, — Руслан похитав головою. — Я можу запропонувати тобі заробити сто тисяч доларів. За три місяці.

Вадим завмер. Сто тисяч доларів. Це майже рік роботи з його поточним доходом.

— Як?

— У мене є бізнес, — Руслан нахилився вперед. — Імпорт товарів. Офіційно — електроніка, одяг, дрібниці. Неофіційно — контрабанда. Сигарети, алкоголь, іноді щось серйозніше. Мені потрібна людина, яка організує безпеку. Охорону складів. Захист від конкурентів. Контроль за перевезеннями.

— І ти думаєш про мене?

— Так, — Руслан усміхнувся. — У тебе є досвід. У тебе є команда. Ти розумний. І найголовніше — ти знаєш, як працює злочинний світ. Бо був частиною його.

Вадим мовчав, обробляючи інформацію.

Сто тисяч доларів. За три місяці.

З такими грошима він міг купити будинок. Розширити бізнес удвічі. Забезпечити Олені все, про що вона мріяла.

Але це було нелегально. Контрабанда. Злочини. Все, від чого він тікав останні вісім місяців.

— Я не зацікавлений, — сказав він, намагаючись зберігати спокій.

Руслан нахмурився.

— Чому?

— Бо я більше не займаюся кримінальним бізнесом. Я змінився. Будую чесне життя.

— Чесне життя, — Руслан засміявся. — Вадим, ти наївний, якщо думаєш, що чесність приведе тебе до багатства. Подивися навколо. Усі багаті люди мають брудні гроші. Усі. Ти просто граєш у святого, поки бідний.

— Я не бідний, — Вадим подивився на нього твердо. — У мене є бізнес. Є дім. Є жінка, яку люблю. Це багатство.

— Романтик, — Руслан похитав головою. — Але романтика не оплатить рахунки, коли бізнес просяде. Не купить їй обручку, яку вона заслуговує. Не забезпечить дітям освіту.

— Забезпечу. Чесно заробленими грошима.

Руслан помовчав, потім подивився на Вадима холодно.

— Слухай уважно, — голос став жорстким. — Я пропоную тобі один раз. Зараз. Ти або приймаєш, або відмовляєшся. Але якщо відмовляєшся, пам'ятай: ми знаємо, де ти живеш. Знаємо, де працює твоя дівчина. Знаємо все про тебе.

Погроза була очевидною.

Вадим відчув, як адреналін вистрілив у кров. Лють. Страх. Рішучість.

— Це погроза?

— Це попередження, — Руслан усміхнувся. — Якщо ти з нами, ми друзі. Якщо проти нас... ну, ти розумієш.

Вадим стиснув кулаки, тримаючи себе в руках.

— Я не боюся тебе, Руслан. Не боюся твоїх погроз. У мене є зв'язки. Брат — впливова людина. Якщо ти торкнешся мене або Олени, ти пошкодуєш.

Руслан засміявся.

— Демид Ковальський? Так, знаю про нього. Бізнесмен, є гроші, є зв'язки. Але навіть він не всемогутній. І навіть він не зможе захистити тебе від усього.

Вадим встав, відкриваючи двері.

— Моя відповідь — ні. Не працюватиму з тобою. Ніколи. Якщо спробуєш мені або моїм близьким зашкодити, я знайду спосіб тебе зупинити.

Він вийшов, зачинивши двері. Руслан не зупиняв його.

Вадим швидко підійшов до своєї машини, сів, завів мотор. Руки тремтіли — не від страху, від люті.

Він поїхав додому, постійно перевіряючи дзеркала, переконуючись, що за ним не стежать.

***

Вдома Олена зустріла його біля дверей.

— Привіт, любий, — вона усміхнулася, але одразу помітила щось у його обличчі. — Що сталося?

Він обійняв її міцно, не відповідаючи одразу.

— Вадим, ти мене лякаєш. Що сталося?

Він відпустив її, зітхнув.

— Зустрів когось із минулого. Сокамерника. Руслана. Він запропонував мені роботу. Нелегальну. За великі гроші.