Розділ 19. День народження Олени

Субота. Двадцять восьме жовтня.

Вадим прокинувся раніше за Олену — о сьомій ранку. Вона спала поруч, обличчя спокійне, волосся розкидане по подушці. Він обережно підвівся, щоб не розбудити, накрив її ковдрою.

Сьогодні їй виповнювалося двадцять дев'ять. Останній рік перед тридцяткою. Вона жартувала тиждень тому: "Скоро стара дівка, треба поспішати з життям."

Він сказав їй тоді: "Ти найпрекрасніша у світі. У будь-якому віці."

Тепер він хотів довести це.

Він вийшов на кухню, дістав продукти, які купив учора: яйця, бекон, свіжий хліб, апельсини для соку. Почав готувати сніданок — повільно, обережно, щоб не шуміти.

Через двадцять хвилин все було готово. Яєчня-скрембл з беконом, свіжовичавлений сік, тости з маслом і джемом. Він поклав все на поднос, додав червону троянду у вазочці — купив учора у флориста.

Поніс до спальні.

Олена досі спала. Він поставив поднос на тумбочку, присів на край ліжка, поцілував її чоло.

— Доброго ранку, іменинниця.

Вона заворушилася, відкрила очі, всміхнулася сонно.

— Привіт.

— З днем народження, — він поцілував її губи. — Двадцять дев'ять. Офіційно мудра і прекрасна.

Вона засміялася, сідаючи.

— Мудра? Я закохалася у колишнього зека. Де тут мудрість?

— У тому, що він виявився найкращим вибором у твоєму житті, — він усміхнувся, подаючи їй поднос.

Вона побачила сніданок, троянду, і очі її зволожилися.

— Ти зробив це сам?

— Так. Нічого складного, але з любов'ю.

Вона обійняла його, поцілувала.

— Дякую. Це чудово.

Вони снідали разом у ліжку, розмовляючи, сміючись. Вадим розповів їй план на день — але не весь. Деякі сюрпризи мали залишитися таємницею.

— О одинадцятій йдемо до СПА, — сказав він. — Я замовив для тебе масаж, обгортання, манікюр, педикюр. Все, що ти любиш.

— Серйозно? — її очі засяяли.

— Так. А я почекаю або піду по справах. Забереш тебе о третій.

— А потім?

— Потім сюрприз, — він всміхнувся загадково. — Не питай.

Вона спробувала вивідати, але він не здався.

***

О третій годині дня Вадим забрав Олену зі СПА. Вона виглядала розслабленою, щасливою, сяючою.

— Це було неймовірно, — сказала вона, сідаючи у машину. — Дякую.

— Ще не кінець, — він завів мотор. — Їдемо далі.

— Куди?

— Побачиш.

Він привіз її до бутика на Хрещатику — одного з найдорожчих у місті. Олена здивувалася.

— Ми що, шопінгувати будемо?

— Ти будеш, — він вивів її з машини. — Я замовив персонального стиліста. Вона допоможе тобі обрати сукню. Для вечері.

— Вадим... — вона подивилася на нього. — Це занадто дорого.

— Не обговорюється, — він поцілував її. — Ти заслуговуєш на це. Йди, обирай. Візьми ту, яка тобі найбільше до вподоби. Ціна не має значення.

Стиліст — елегантна жінка років сорока на ім'я Вікторія — зустріла їх біля входу.

— Олена? — вона усміхнулася. — Ходімо, у мене вже підібрано кілька варіантів.

Олена озирнулася на Вадима. Він кивнув підбадьорливо. Вона пішла всередину з Вікторією.

Вадим чекав годину. Сидів у кафе поруч, пив каву, відповідав на робочі листи. Нарешті Олена вийшла — з великою сумкою і з усмішкою до вух.

— Показуй, — він підвівся.

— Ні, — вона засміялася. — Побачиш увечері. Це буде сюрприз.

— Добре, — він обійняв її. — Тоді додому. Тобі треба підготуватися. А мені теж.

***

О сьомій вечора Вадим чекав у вітальні, одягнений у темний костюм. Він рідко носив костюми — не любив офіційність. Але сьогодні був особливий день.

У кишені костюма лежала маленька коробочка. Він торкнувся її, перевіряючи, що вона на місці.

Ні, не каблучка для заручин. Ще рано. Але щось особливе.

— Я готова, — почувся голос Олени з спальні.

Вона вийшла — і Вадим завмер.

Сукня була темно-синя, оксамитова, облягаюча фігуру, з відкритими плечима. Волосся зібране у елегантну зачіску. Макіяж — ледь помітний, але підкреслює красу. Туфлі на підборах.

Вона була приголомшливою.

— Ти... — він не знайшов слів. — Ти неймовірна.

Вона засміялася, підійшла, поправила його краватку.

— А ти дуже гарний у костюмі. Треба частіше носити.

— Тільки для особливих випадків, — він поцілував її руку. — Їдемо?

— Куди?

— Дізнаєшся.

***

Він привіз її до "Останньої Барикади" — ресторану, де вони святкували контракт з банком. Але сьогодні атмосфера була інша.

Їх зустрів метрдотель, провів до приватної кімнати на третьому поверсі. Кімната була невелика — один стіл на двох, свічки, квіти, м'яка музика. Панорамне вікно з виглядом на вечірній Київ.

— Вадим... — Олена озирнулася, не віруючи. — Це все для нас?

— Так, — він відсунув їй стілець. — Тільки ми двоє. Ніяких інших гостей.

Вона сіла, усміхаючись крізь сльози.

— Ти божевільний. Це занадто багато.

— Для тебе нічого не забагато, — він сів навпроти, взяв її руку. — Ти заслуговуєш на світ. Я поки можу дати тільки це. Але обіцяю, буде більше.

— Мені не треба більше, — вона стиснула його руку. — Мені треба тільки тебе.

Офіціант приніс вино, меню. Вони замовили — вишукані страви, делікатеси. Їли повільно, розмовляючи про все і ні про що. Про роботу, про плани, про майбутнє.

— Знаєш, про що я думала сьогодні? — сказала Олена, коли приносили десерт.

— Про що?

— Рік тому я святкувала день народження одна, — вона подивилася у вікно. — У мене не було нікого. Після смерті нареченого я закрилася від світу. Думала, що більше ніколи не буду щасливою.

Вадим слухав, не перебиваючи.

— А тепер, — вона подивилася на нього, очі блищали, — тепер я тут. З тобою. У найкращому ресторані міста. У прекрасній сукні. З чоловіком, який любить мене так, як ніхто ніколи не любив. І я щаслива. По-справжньому щаслива.

Він встав, підійшов до неї, присів на одне коліно. Її очі розширилися.

— Вадим...

— Спокійно, — він усміхнувся. — Не освідчення. Ще рано. Але щось інше.