Розділ 18. Великий контракт

П'ятниця. Два тижні після розмови з Емілією.

Вадим сидів у переговорній кімнаті найбільшого банку України — "ПриватБанк". Навпроти нього — директор з безпеки Олег Михайлович, чоловік років п'ятдесяти з сивим волоссям і пронизливим поглядом.

— Отже, пане Ковальський, — почав Олег Михайлович, відкриваючи папку, — ваша компанія "Щит Безпеки" існує всього чотири місяці. Чому ми маємо довірити вам безпеку наших відділень?

Вадим був готовий до цього питання. Тренувався весь тиждень з Оленою, з Демидом, навіть з кількома співробітниками.

— Тому що я знаю, як думають злочинці, — сказав він спокійно, дивлячись директору прямо в очі. — Я провів два роки у в'язниці. Там я бачив, як плануються пограбування, як злочинці шукають слабкі місця. Великі охоронні компанії дають стандартні рішення. Я даю те, що працює проти реальних загроз.

Олег Михайлович підвівся брову.

— Цікавий підхід. Відвертість замість приховування минулого.

— Я не соромлюся свого минулого, — Вадим нахилився вперед. — Я навчився на ньому. І тепер використовую ці знання, щоб захищати бізнес від тих, ким я колись був.

Директор кивнув, переглядаючи документи.

— У нас є рекомендації від ваших клієнтів. Максим Дворник з IT-компанії. Власник логістичного центру. Ресторану. Всі кажуть одне: ви знайшли слабкі місця, які інші пропустили. Це вражає.

— Дякую.

— Але наш контракт — це не маленька IT-компанія, — Олег Михайлович подивився на нього серйозно. — У нас сто п'ятдесят відділень по всій Україні. Головний офіс. Серверні. Каси. Сейфи. Це величезний об'єм роботи.

— Я розумію, — Вадим дістав планшет, відкрив презентацію, яку готував тиждень. — Ось наш план. Етап перший: аудит десяти найбільших відділень у Києві. Два тижні роботи. Ми знаходимо критичні слабкі місця. Етап другий: розробка стандартизованих рекомендацій для всіх відділень. Етап третій: впровадження рішень під нашим наглядом. Етап четвертий: постійний моніторинг та оновлення.

Олег Михайлович уважно слухав, переглядаючи презентацію.

— Скільки людей у вашій команді?

— Зараз п'ятнадцять, — відповів Вадим. — Але для вашого контракту я найму ще десять спеціалістів. Професіонали з досвідом у банківській безпеці, IT, фізичному захисті.

— Термін?

— Шість місяців на повний аудит і впровадження. Потім річний контракт на підтримку.

— Вартість?

Вадим зробив глибокий вдих. Це був критичний момент. Демид радив не занижувати ціну — банк цінуватиме якість, а не дешевизну.

— П'ятдесят тисяч доларів за шість місяців. Плюс двадцять тисяч доларів річна підтримка.

Тиша. Олег Михайлович дивився на нього, оцінюючи.

— Це чимало.

— Це ціна якості, — Вадим не відвів погляду. — Я не пропоную дешеве рішення. Я пропоную те, що працює. Що захистить ваші активи від реальних загроз. Що заощадить вам мільйони у разі успішного пограбування.

Директор кивнув, записуючи щось у блокноті.

— Мені треба обговорити це з керівництвом. Відповідь буде через три дні. Залиште контакти.

— Звичайно, — Вадим передав візитку.

Вони потиснули руки. Вадим вийшов з банку, відчуваючи, як серце калатає. П'ятдесят тисяч доларів. Якщо вони погодяться — це змінить все. Бізнес вийде на новий рівень. Він зможе конкурувати з великими компаніями.

Якщо відмовлять... що ж, життя продовжиться. Але цей шанс був золотим.

***

Три дні чекання були пеклом.

Вадим не міг зосередитися на роботі. Постійно перевіряв телефон. Олена намагалася відволікти його, але бачила, як він нервує.

— Якщо не візьмуть, не страшно, — сказала вона у вівторок увечері. — У тебе є інші клієнти. Бізнес росте.

— Знаю, — він обійняв її. — Але цей контракт — це прорив. Це репутація. Якщо великий банк нам довіряє, інші теж довірятимуть.

— Тоді будемо вірити, що все вийде.

У середу о другій годині дня телефон задзвонив. Олег Михайлович.

— Пане Ковальський, — голос директора був нейтральним. — Ми обговорили вашу пропозицію з керівництвом.

Вадим затамував подих.

— І?

— І ми згодні. П'ятдесят тисяч доларів за шість місяців роботи. Двадцять тисяч річна підтримка. Контракт готовий. Коли можете підписати?

Вадим ледь не закричав від радості.

— Завтра. Завтра можу приїхати.

— Добре. О десятій ранку. Чекаю вас.

Вони відключилися. Вадим сидів у кріслі, тримаючи телефон, не віруючи.

П'ятдесят тисяч доларів.

Найбільший контракт у його житті.

Він схопив телефон, зателефонував Олені.

— Вони погодилися! — крикнув він, коли вона відповіла.

— Що?! Серйозно?!

— Так! П'ятдесят тисяч! Підписуємо завтра!

Вона закричала від радості на іншому кінці, і він почув, як вона плаче і сміється водночас.

— Я так пишаюся тобою! Так пишаюся!

— Не міг би без тебе, — він усміхався так широко, що щелепа боліла. — Сьогодні святкуємо. Найкращий ресторан міста. Резервую зараз.

— Так! — вона сміялася. — Поїдемо! І телефонуй Демиду! Він теж буде радий!

Вадим зателефонував брату одразу.

— Демид, вгадай що?

— Що? — голос брата був зайнятим.

— Банк погодився. П'ятдесят тисяч.

Тиша. Потім:

— Серйозно?

— Так!

— Чорт забирай, — Демид засміявся. — Ти зробив це! Я знав, що зробиш!

— Дякую. За інвестицію. За віру.

— Це твоя заслуга, — Демид сказав тепло. — Ти пропрацював це. Сьогодні святкуємо разом. Я з Емілією приєднаємося.

— Ідеально.

***

Увечері вони сиділи у найдорожчому ресторані Києва — "Остання Барикада". Столик біля вікна з виглядом на центр. Шампанське, делікатеси, атмосфера свята.

Демид підняв келих:

— За Вадима. За те, що він не здався. За те, що довів усім — і собі — що він може.

— За те, що ти повірив у мене, — Вадим підняв свій. — Без твоєї інвестиції це було б неможливо.

— За нас усіх, — Олена усміхалася, обіймаючи Вадима. — За родину.

— За родину, — Емілія кивнула, дивлячись на них усіх з теплотою.