Розділ 17. Розмова з Емілією

Четвер. Тиждень після новосілля.

Вадим сидів в офісі "Щит Безпеки", переглядаючи звіти від співробітників. Бізнес йшов добре — три нових клієнти за тиждень, два великих контракти на підході. Команда росла, процеси налагоджувалися.

Він був зосереджений на роботі, коли телефон задзвонив. Невідомий номер.

— Слухаю, — відповів він, не відриваючись від екрана.

— Вадим? — жіночий голос. Знайомий. Дуже знайомий.

Він завмер. Відклав ручку, випрямився.

— Емілія?

— Так, — вона зробила паузу. — Пробач, що турбую. Демид дав мені твій номер. Сказав, що... що, можливо, нам треба поговорити.

Вадим не знав, що відчувати. Здивування? Тривогу? Злість?

Але відчував тільки спокій. Холодний, нейтральний спокій.

— Добре, — сказав він. — Поговоримо.

— Зараз можеш? — її голос був невпевненим. — Або краще пізніше?

— Зараз нормально. Що ти хотіла сказати?

Вона зітхнула на іншому кінці.

— Не по телефону. Можемо зустрітися? Кава? Я розумію, якщо не хочеш, але...

— Добре, — він перебив. — Де і коли?

— Кав'ярня на Подолі. Та сама, де ми познайомилися. Сьогодні о третій?

Вадим подивився на годинник. Дванадцята. Три години у нього були вільні.

— Буду там.

— Дякую, — вона прошепотіла. — Дуже дякую.

Вони відключилися. Вадим сидів, тримаючи телефон, думаючи.

Емілія хоче зустрітися. Після всіх цих років. Після всього, що сталося.

Навіщо?

Він набрав номер Олени.

— Привіт, любий, — її голос був теплим. — Як справи?

— Добре. Слухай, Емілія зателефонувала. Хоче зустрітися. Поговорити.

Пауза.

— І ти погодився?

— Так. Сьогодні о третій. Хотів, щоб ти знала.

— Дякую, що сказав, — вона зітхнула. — Ти хочеш зустрітися з нею?

— Не знаю, — чесно відповів Вадим. — Але, можливо, треба. Щоб закрити тему остаточно. Поговорити, як дорослі люди. Без недомовленостей.

— Розумію, — Олена замовкла на мить. — Тоді йди. Але пообіцяй мені щось.

— Що?

— Повернешся до мене. Після розмови. До дому. До нас.

— Обіцяю, — він усміхнувся, хоча вона не бачила. — Завжди повертатимусь до тебе.

— Люблю тебе.

— Я теж.

***

О третій годині Вадим увійшов до кав'ярні на Подолі. Та сама, де він вперше побачив Емілію три роки тому. Той самий затишний інтер'єр, той самий запах кави.

Але він був іншим. Зовсім іншим.

Емілія сиділа за тим самим столиком біля вікна. Вона побачила його, підвелася, несміливо всміхнулася.

— Привіт.

— Привіт, — він підійшов, вони неохоче обнялися — швидко, формально.

Вони сіли. Замовили каву. Перші хвилини мовчали, не знаючи, з чого почати.

— Ти добре виглядаєш, — нарешті сказала Емілія. — Справді. Набрав м'язи, обличчя інше. Більш... зрілий.

— Дякую, — Вадим кивнув. — Ти теж добре виглядаєш.

Вона справді виглядала добре. Але він не відчував того, що відчував раніше. Не було пришвидшеного серцебиття, не було бажання дивитися на неї вічно.

Тільки спогад. Далекий, блідий спогад.

— Чому ти хотіла зустрітися? — запитав він прямо.

Емілія сковтнула, склала руки на столі.

— Хочу вибачитися, — тихо сказала вона. — За все. За біль, який ти пережив. За те, що не помітила раніше. За те, що... що я стала причиною твого падіння.

Вадим дивився на неї, обробляючи слова.

— Ти не була причиною, — сказав він спокійно. — Я сам був причиною. Мій вибір. Моє рішення закохатися у дівчину брата. Моє рішення мовчати. Моє рішення пити і красти. Ти не винна.

— Але якби я знала... — вона заперечила. — Якби я зрозуміла, що ти відчуваєш, може, я могла щось зробити.

— Що? — він запитав. — Що ти могла зробити? Кинути Демида? Обрати мене? Ми обидва знаємо, що це було б неправильно.

— Я знаю, — вона кивнула. — Але все одно відчуваю провину.

Вони помовчали. Кава приїхала, вони пили, кожен у своїх думках.

— Демид розповідав про тебе, — сказала Емілія. — Про те, як ти змінився. Про бізнес. Про Олену. Він гордий тобою.

— Серйозно? — Вадим здивувався.

— Так, — вона усміхнулася. — Він не показує цього відкрито, але я бачу. Він щасливий, що ти знайшов свій шлях. Що не здався.

Вадим відчув тепло всередині. Демид гордий ним. Це означало більше, ніж він думав.

— А я хочу познайомитися з Оленою, — продовжила Емілія. — Якщо ти не проти. Демид каже, вона чудова. Розумна, сильна. Що вона допомогла тобі стати тим, ким ти є.

— Вона справді чудова, — Вадим усміхнувся — щиро, тепло. — Найкраща, що траплялася зі мною.

— Ти любиш її?

— Більше за все, — він подивився Емілії прямо в очі. — Більше, ніж коли-небудь любив когось. Інакше. Правильно.

Емілія кивнула, у її очах з'явилися сльози.

— Я рада, — прошепотіла вона. — Дуже рада. Ти заслуговуєш на щастя, Вадим. Завжди заслуговував.

— Ти теж, — він простягнув руку через стіл, торкнувся її руки — дружньо, без підтексту. — І ти знайшла його з Демидом. Я бачив вас разом. Ви щасливі. І я щасливий за вас. По-справжньому.

— Правда? — вона подивилася на нього крізь сльози.

— Правда, — він кивнув. — Я відпустив. Назавжді. Ти частина мого минулого. Гарна частина, яка навчила мене багато чому. Але саме минулого. Моє майбутнє — з Оленою.

Емілія заплакала — не від горя, від полегшення.

— Дякую, — вона витерла сльози. — Дякую, що сказав це. Я так боялася, що ти досі ненавидиш мене. Або Демида. Що між нами завжди буде ця стіна.

— Була, — визнав Вадим. — Але я зламав її. У в'язниці. Коли зрозумів, що ненависть і ревнощі руйнують тільки мене. Що треба відпустити, щоб жити далі.

— І ти зміг?

— Так, — він усміхнувся. — Не відразу. Не легко. Але зміг.

Вони сиділи мовчки, допиваючи каву. Атмосфера стала легшою, без тягаря невисловленого.

— Ми можемо бути друзями? — запитала Емілія несміливо. — Я маю на увазі, не близькими, але... нормальними. Як родина. Ти брат Демида. Я його дружина. Ми частина одного життя.