Розділ 16. Флешбек — Емілія

Сьогодення. Понеділок. Квартира Вадима і Олени.

Вадим сидів на новому дивані, який привезли вранці. Олена поїхала на роботу — перший день після відпустки. Він залишився сам, щоб розібрати коробки з речами.

Серед речей він знайшов стару фотографію, яку забув у куртці ще з часів в'язниці. Емілія. Молода, усміхнена, у літній сукні. Він тримав цю фотографію у камері, ховав від сокамерників, дивився на неї ночами, коли не міг спати.

Тепер він дивився на неї і відчував... нічого. Тільки спогад про біль, який колись був. Але сам біль зник.

Він сів зручніше, закрив очі, дозволяючи спогадам повернутися. Пора було пригадати все. Відпустити остаточно.

Флешбек — 3 роки тому. Київ. Літо.

Вадим зайшов до кав'ярні на Подолі, де Демид призначив зустріч. Брат телефонував тиждень тому, казав: "Хочу познайомити тебе з кимось. Це важливо."

Вадим не надавав значення. Демид завжди когось знайомив — партнери, клієнти, знайомі. Нудно, але треба.

Він побачив брата за столиком біля вікна. А поруч — дівчину.

Коли їхні погляди зустрілися, світ зупинився.

Вона була неймовірна. Не в класичному сенсі краси — не модель, не ідеальні риси. Але щось у ній — у посмішці, у зелених очах, у тому, як вона відкидала волосся за вухо — щось зачепило його серце і не відпускало.

— Вадим! — Демид помахав рукою. — Ходи, знайомся. Це Емілія. Емілія, мій брат, Вадим.

Вона простягнула руку, усміхаючись.

— Приємно познайомитися. Демид багато розповідав про тебе.

— Взаємно, — Вадим потиснув її руку — м'яку, теплу — і відчув, як щось у грудях перевернулося.

Вони сіли разом, замовили каву. Демид розповідав про свій бізнес, про те, як познайомився з Емілією на виставці дизайну. Вона працювала дизайнером інтер'єрів, мала своє невелике агентство.

— Демид каже, ти теж у бізнесі? — запитала вона Вадима.

— Ну... так, — він злегка збрехав. Не хотів зізнаватися, що працює у сумнівній інвестиційній фірмі, яка була на межі законності. — Фінанси. Нічого цікавого.

— Все цікаво, якщо про це розповідати з пристрастю, — вона усміхнулася.

І в цій усмішці Вадим побачив щось, чого не бачив роками. Щирість. Доброту. Світло.

Наступну годину він майже не говорив. Слухав, як вона розповідає про свою роботу, про проекти, про мрії. Дивився на неї, не в змозі відвести погляд.

А потім побачив, як Демид поклав руку на її руку. Як вона подивилася на нього — тепло, закохано.

І зрозумів. Вони разом.

Звичайно, разом. Демид завжди отримував найкраще.

— Нам пора, — сказав Демид, дивлячись на годинник. — У Емілії зустріч з клієнтом.

Вони попрощалися. Емілія обійняла Вадима на прощання — дружньо, легко.

— Сподіваюся, ще побачимося, — сказала вона.

— Так, — він усміхнувся натужно. — Обов'язково.

Коли вони пішли, він залишився сидіти, дивлячись у вікно. Відчував, як щось усередині ламається.

Він закохався. Одразу, миттєво, безнадійно закохався у дівчину свого брата.

***

Флешбек — 2,5 роки тому. Осінь.

Наступні місяці були пеклом.

Демид часто запрошував Вадима на зустрічі, вечері, прогулянки — завжди з Емілією. Брат хотів, щоб вони подружилися, щоб стали близькими.

Але кожна зустріч була тортурою для Вадима.

Він бачив, як вони разом. Як Демид обіймає її. Як цілує. Як вона сміється з його жартів. Як дивиться на нього з любов'ю.

І кожен раз щось усередині Вадима вмирало.

Він намагався триматися подалі. Відмовлявся від запрошень, вигадував відмовки. Але Демид наполягав: "Ти мій брат. Хочу, щоб ти був частиною нашого життя."

Вадим не міг відмовити. Не міг сказати правду. Бо що він міг сказати? "Я закоханий у твою дівчину"? Це знищило б їхні стосунки. Знищило б родину.

Тому він мовчав. І страждав.

Але були моменти — короткі, крихкі моменти — коли він ловив її погляд, і йому здавалося... здавалося, що вона теж щось відчуває.

Раз, на вечері у Демида, вони залишилися наодинці на кухні. Демид відповідав на робочий дзвінок, і Вадим допомагав Емілії мити посуд.

— Ти щасливий? — раптом запитала вона, не дивлячись на нього.

— Що? — він здивувався.

— Ти здаєшся... самотнім, — вона подивилася на нього. — Ніби щось турбує тебе. Хочеш поговорити?

Він хотів. Боже, як він хотів розповісти їй все. Про те, що він відчуває. Про те, що не може спати, думаючи про неї. Про те, що ненавидить себе за це.

Але замість цього сказав:

— Просто робота. Стрес. Все нормально.

Вона не повірила — він бачив це в її очах. Але не наполягала.

— Якщо щось — я завжди готова вислухати, — м'яко сказала вона.

І цей момент доброти, турботи зламав його остаточно.

Після тієї вечері він почав пити. Спочатку трохи, щоб заглушити біль. Потім більше. Потім щодня.

Робота посипалася. Його фірма почала підозрювати, що він краде гроші — і він справді крав. Невеликі суми, щоб оплатити рахунки, алкоголь, втечу.

Демид помітив зміни.

— Що з тобою? — запитав він одного вечора, коли Вадим прийшов до нього п'яний. — Ти себе вбиваєш.

— Відчепись, — Вадим відштовхнув його. — Це не твоя справа.

— Я твій брат! Моя справа! — Демид схопив його за плечі. — Що сталося? Розкажи мені!

— Ти не зрозумієш, — Вадим засміявся гірко. — Ти ніколи не зрозумієш.

— Спробуй.

Вадим хотів. Але в цей момент до кімнати увійшла Емілія.

— Демид, все гаразд? — запитала вона стурбовано.

Вадим подивився на неї — прекрасну, турботливу — і зрозумів, що не може. Не може зруйнувати їхнє щастя.

— Все гаразд, — сказав він, відступаючи. — Я піду.

Він вийшов, залишивши брата і Емілію наодинці.

***

Флешбек — 2 роки тому. Зима.

Вадима звільнили з роботи. Виявили крадіжку — двадцять тисяч доларів за півроку. Невеликі суми, які він брав тут і там, щоб вижити.

Компанія подала до суду. Вадим не найняв адвоката — не було грошей. Державний захисник намагався, але шансів не було.

Суд засудив його до двох років позбавлення волі.